Специфіка стильової гри у творчості М. Скорика

М. Скорик являє собою відроджений на сучасному ґрунті «ренесансний» тип особистості, схильний до універсалізму. Це дозволяє йому охоплювати явища й процеси з висоти ідеї загального й узагальнювати власні життєві спостереження на рівні витонченої інтелектуально-емоційної «гри». Стиль Скорика парадоксальний. Композитор начебто прагне випробувати себе не тільки в різних стильових напрямках, але й у різних соціокультурних аспектах, «приміряти маски» і модерного художника, який володіє новітніми засобами виразності, пише для еліти, і, водночас, побувати в зовсім протилежній ролі - популярного «кумира молоді», автора шлягерів, які співаються всюди, мислити себе продовжувачем національної лінії, кровно пов'язаної із традиціями вітчизняної культури, і разом з тим, як рафінованого класика «прокоф’євского типу», спадкоємця всієї «ейдотеки історії», який досконально володіє композиторською кухнею.

Незважаючи на постійну мінливість, виділяються константні риси його стильової гри: лаконічність, драматургічна «компактність», ясність форми, тяжіння до яскравих фарб оркестровки, фактурна об'ємність, образний, семантично сконцентрований тематизм, характерні інтонації, які утворюють «скориковский інтонаційний словник».

Творчість   Скорика   демонструє   різні   стильові моделі: стилізацію – наприклад, втілення іспанської середньовічної традиції в з'єднанні з української інтонаційністю в Сюїті з музики до драми Лесі Українки – «Анна і Командор», «У стародавньому стилі», «Іспанський танець»; цитування – введення цитат з опер італійського композитора ХІХ ст. Дж. Пуччіні в балеті «Соломія Крушельницька»; власне застосування принципу «стильової гри» – опосередкована, амбівалентна репрезентація стильових знаків попередніх епох (цикл Прелюдій і фуг, Партита № 6, «Диптих», «A-r-i-a» й інші твори).