Портал образовательно-информационных услуг «Студенческая консультация»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Оцінка стану та тенденцій розвитку вівчарства в Україні

Тип работы: 
Курсова робота
К-во страниц: 
47
Язык: 
Українська
Оценка: 
Зміст
 
1. Загальна оцінка стану та тенденцій розвитку вівчарства в Україні
2. Аналіз світових тенденцій розвитку вівчарства
3. Аналіз факторів внутрішнього середовища
4. Аналіз факторів зовнішнього середовища
5. Перспективи розвитку вівчарства в Україні
Список використаних джерел
 
 1. Загальна оцінка стану та тенденцій розвитку вівчарства в Україні
 
Окремою галуззю тваринництва в Україні було вівчарство, де протягом тривалого часу формувалися цікаві традиції. Адже овець розводили з давніх-давен, оскільки вони забезпечували селян найнеобхіднішим: із шкір та вовни виготовляли одяг; м'ясо і молоко були цінними продуктами харчування; літування в кошарах на рільних площах сприяло удобрюванню ґрунту тощо.
Вівчарство в українському селянському господарстві узгоджувалось із усталеним напрямком і основними засадами культури господарювання. Хліборобські засади господарств на більшості території України і значною мірою ландшафт зумовлювали особливості випасання худоби в цілому і овець зокрема. Якщо для великої худоби були характерними вигінний, відгінний і навіть змішаний типи (коли корів залишали у селі, а воли і коні стаціонарно літувались на відповідних пасовищах), то для овець побутувала відгінна форма випасання і лише у степовій зоні переважала вигінна.
Своєрідного колориту – не лише як господарське заняття, а й як етнокультурне явище – набуло полонинське господарство у Карпатах, зокрема на етнографічній Гуцульщині, де воно збереглося в повному обсязі до 30-х років XX ст. У карпатському вівчарстві знайшли своє відображення окремі елементи пастухування з Полісся, Поділля чи Лівобережжя.
Головним персонажем у відгінному вівчарстві був старший пастух, якого більше знають у народі як ватаг. Саме на нього покладалися обов’язки з організації літування не тільки овець, а й усієї худоби, що випасалась на полонинах. Передусім це мусив бути старших пастух, якому виповнилось не менше 45 років, який добре знався на технології переробки молока, народній медицині та ветеринарії (для надання допомоги і вівчареві, і худобині у випадку недуги), народих обрядах, звичаях, ритуалах, віруваннях (для відтворення їх без будь-яких порушень). Це безумовно, повинна бути безстрашна людина, мужня, розсудлива, чесна і справедлива людина. Я. Головацький свого часу записав міркування гуцула щодо ролі ватага: «У полонині старшини нема…; ватаг-і війт, і пан; він цар в полонині».
Досвідчений ватаг користувався великою повагою поміж селян, адже він міг і худобу вберегти від стихій, нещасних випадків і звіра, і забезпечити господарям прибуток у молочних продуктах. Ватаг на свій розсуд добирав пастухів, розподіляв між ними обов’язки. Дійних овець випасав вівчар («вівчар»), в обов’язки якого входило і їх доїння. Доглядав за яловими вівцями, ягнятами, баранами інший вівчар («єлочєр», «ягнятар», «бараняр», «кізляр»). Велику рогату худобу випасав пастух («бовчєр», «коровар», «скотар»).
Ватаг обирав собі заступника («старший вівчєр»), який займався усіма справами щодо організації полонинського життя пастухів. Старшому вівчареві допомагав хлопець («менший вівчєр», «загонінник»), який заганяв овець під час доїння у струнку, мив посуд тощо. Бувало, що ватагові допомагав підтримувати вогонь («ватагу») його помічник («ватрак», «спузар») ; він заготовляв дрова, варив їжу. До ватаги належали носильник («терхар») як помічник депутата (власника чи орендаря полонинських пасовищ), що привозив у село молочні продукти, а також бондар («боннар»), який виготовляв діжки та інший дерев'яний посуд для полонинського господарства.
Традиційно склалося, що виганяли худобу на полонини («полонинський хід») наприкінці травня. Це дійство набуло статусу справжнього громадського свята. А до цього часу випасали худобу на толоках у селі. Упродовж травня господарі готували вівці, яких стригли і досить своєрідно позначали: надрізаючи кожній вівці вухо або закладаючи у вухо дротик з ґудзиком тощо. Тоді ж виконувались і оберігальні дійства.
Побут пастухів був суворий, але влаштований так, що кожен міг якнайретельніше виконувати свої обов'язки, дотримуватись гігієни і певної естетики. У стаях було чисто; сорочки виварювались у спеціальній жировій суміші, що забезпечувало гігієну тіла і дозволяло легше переносити дощ і спеку.
Важливою ділянкою полонинської роботи була організація режиму випасання худоби і овець. Визначались площі випасання для овець, корів, волів, коней, телят тощо, а також час їх перебування на пасовищах, який узгоджувався з доїнням. Овець доїли тричі на день, корів – двічі.
Приготування молочних продуктів мало свої традиції і технологію. Цією справою займався ватаг. Виготовляли грудковий сир – «будз», з якого робили бринзу, густе кисле молоко – «гуслянку» (з коров'ячого молока), масло тощо.
Основними продуктами харчування пастухів були молоко і борошняні вироби. Муку, солонину, хліб тощо поставляли на полонини селяни по черзі, забираючи при цьому свою частку молочних виробів.
За виснажливу, небезпечну, хоча й романтичну працю пастухи отримували плату натурою («сембриля») – молочними продуктами або грошима («зарплата»). Інколи додатковою платнею служили ягнята, одяг тощо.
Вівча́рство – галузь тваринництва, що займається розведенням овець. Дає коштовні види сировини для легкої промисловості (шерсть, овчини, смушки) і харчові продукти (м'ясо, сало, молоко). Найбільше значення для народного господарства має шерсть, яка завдяки коштовним технічним властивостям – міцності, розтяжності, гігроскопічності, валкоспособності і ін. є кращою сировиною для виробництва тканин, трикотажу, килимів, валяних виробів. З шкур овець виробляють шубні і хутряні овчини, з шкірок новонароджених ягнят порід смушок виготовляють хутряні вироби. З молока грубошерстних овець виробляють сири.
CAPTCHA на основе изображений