Поняття про сприймання. Загальні особливості та види сприймання. Індивідуальні відмінності у сприйманні людей

– шукаються лише додаткові ознаки з метою контро-лю й підтвердження пробної ідентифікації, знижується рівень стимуляції, що не має відношення до процесу підтвердження досягнутої категоризації. Отже, загальні властивості сприймання такі: 1. Сприймання – це процес прийняття рішень. Незалежно від характеру завдання, що постає перед індивідом, він прихо-дить до рішення, що об'єкт – саме ця, а не інша річ. 2. Процес прийняття рішень при сприйманні передбачає використання розпізнавальних ознак, як і будь-який інший процес прийняття рішення. Тобто властивості вхідних подразників дають можливість розподілити їх за найбільш відповідними категоріями. 3. Процес використання ознак включає операцію висновку. Висновок про ідентифікацію на основі ознаки є, імовірно, найбільш частою й елементарною формою пізнавальної діяльності. Використання ознак проходить поетапно. 4. Категорію можна розглядати як сукупність ознак, залежно від яких об'єкти групуються як еквівалентні. 5. Категорії розрізняються за своєю доступністю, тобто за тією легкістю, з якою вхідні подразники кодуються й ідентифікуються в термінах даної категорії. 6. Адекватне сприймання досягається кодуванням подразників, що надходять, за допомогою відповідних категорій, тобто вимагає засвоєння категорій і систем категорій. Готовність до сприймання забезпечує найбільш правдоподіб-ний здогад про характер навколишнього світу, дає індивіду кращі шанси адекватно оцінити ситуацію й планувати надалі свою поведінку. Можна стверджувати, що індивід, готовий до сприймання об’єкта, здатний обійтися мінімумом вхідних подразників, спроможний скористатися своєю пізнавальною готовністю не тільки для сприймання того, що знаходиться перед ним, але й для передбачення того, що ймовірно може перед ним з'явитися. Неготовність до сприймання виявляється у таких формах: 1. Найпростіша форма – людина має у своєму розпорядженні набір категорій, що не підходять для адекватного пророкування подій. 2. Неготовність найбільшою мірою зумовлена причинами, пов'язаними з людськими бажаннями й побоюваннями, коли бажаність або небажаність тих чи інших подій впливає на усві-домлення імовірності їх настання – феноменами «перцептивного захисту» й «перцептивної пильності». Гіпотеза – це дуже узагальнений стан готовності до вибіркової реакції на ті чи інші класи подій навколишнього середовища. Це форма настроювання організму, що здатна керувати всією пізнавальною діяльністю в процесі її здійснення. Вибірковість уваги, запам'ятовування тощо підтримується й спрямовується гіпотезою. Сила гіпотез описується трьома теоремами: - чим сильніша гіпотеза, тим більша ймовірність її виникнення в даній ситуації; - чим сильніша гіпотеза, тим менший обсяг інформації необхідний для її підтвердження; - чим сильніша гіпотеза, тим більший обсяг інформації необхідний для її спростування. Сила гіпотези визначається такими факторами: 1. Частота підтвердження в минулому. Чим частіше гіпотеза підтверджувалася в минулому, тим більша її сила. Гіпотеза, яка багаторазово підтверджувалася. легше виникає, потребує для свого підтвердження меншої кількості інформації. 2. Монополія. Чим менша кількість альтернативних гіпотез, що виникають у даний момент в індивіда щодо його оточення, тим сильніша кожна з них. Чим ближча гіпотеза до монополії, тим менше інформації потрібно для її підтвердження й тим менш охоче ми відмовляємося від неї за наявності суперечних подразників. 3. Пізнавальні фактори. Усяку гіпотезу, наприклад таку, що діти звичайно менші на зріст, ніж дорослі, можна розглядати, як включену в деяку більш загальну систему гіпотез, і чим більше інтегрована ця система, тим сильніша ця гіпотеза у відношенні її виникнення, підтвердження й спростування. 4. Мотиваційні фактори. Гіпотеза спричиняє різні наслідки відносно її сприяння організму задоволенні його потреб. Чим суттєвіше підтвердження гіпотези для здійснення цілеспрямованої діяльності, тим більша її сила. 5. Соціальні фактори. Коли інформація, здатна підтвердити або спростувати гіпотезу, мінімальна, остання може бути посилена фактом узгодження з гіпотезами інших спостерігачів, до яких суб'єкт, який сприймає, може звернутися.