Концепція допустимого ризику

 

Сутність концепції прийнятного (допустимого) ризику полягає у прагненні створити таку малу безпеку, яку сприймає суспільство у даний час.

Прийнятний ризик поєднує технічні, економічні, соціальні та політичні аспекти і є певним компромісом між рівнем безпеки й можливостями її досягнення. Розмір прийнятного ризику можна визначити, використовуючи витратний механізм, який дозволяє розподілити витрати суспільства на досягнення заданого рівня безпеки між природною, техногенною та соціальною сферами. Необхідно підтримувати відповідне співвідношення витрат у зазначених сферах, оскільки порушення балансу на користь однієї з них може спричинити різке збільшення ризику і його рівень вийде за межі прийнятних значень.

Основним питанням теорії і практики безпеки життєдіяльності є питання підвищення рівня безпеки. Порядок пріоритетів при розробці будь-якого проекту потребує, щоб вже на перших стадіях розробки продукту або системи у відповідний проект, наскільки це можливо, були включені елементи, що виключають небезпеку. На жаль, це не завжди можливо. Якщо виявлену небезпеку неможливо виключити повністю, необхідно знизити ймовірність ризику до припустимого рівня шляхом вибору відповідного рішення. Досягти цієї мети, як правило, в будь-якій системі чи ситуації можна кількома шляхами. Такими шляхами, наприклад, є:

- повна або часткова відмова від робіт, операцій та систем, які мають високий ступінь небезпеки;

- заміна небезпечних операцій іншими – менш небезпечними;

- удосконалення технічних систем та об'єктів;

– розробка та використання спеціальних засобів захисту;

- заходи організаційно-управлінського характеру, в тому числі контроль за рівнем безпеки, навчання людей з питань безпеки, стимулювання безпечної роботи та поведінки.

Кожен із зазначених напрямів має свої переваги і недоліки, і тому часто заздалегідь важко сказати, який з них кращий. Як правило, для підвищення рівня безпеки завжди використовується комплекс цих заходів та засобів. Для того, щоб надати перевагу конкретним заходам та засобам або певному їх комплексу, порівнюють витрати на ці заходи та засоби і рівень зменшення шкоди, який очікується в результаті їх запровадження. Такий підхід до зменшення ризику небезпеки зветься управління ризиком.

Захист людей від техніки передбачає здійснення спеціальних організаційних та санітарно-гігієнічних заходів: а) розробки і запровадження технологічних карт та інструкцій з техніки безпеки; б) навчання та інструктажу персоналу, контролю за дотриманням та виконанням встановлених правил безпеки при проведенні робіт; в) забезпечення працівників санітарно-гігієнічним обладнанням та відповідними процедурами, а також іншими – заходами та засобами, які вимагаються чинними нормативними документами з охорони праці.

 

 

На відміну від фізичної, розумова діяльність супроводжується меншими витратами енергетичних запасів, але це не значить, що вона є легкою. Основним робочим органом під час такого виду діяльності виступає мозок. Під час розумової діяльності значно активізуються аналітичні та синтетичні функції центральної нервової системи, ускладнюється прийом і переробка інформації, виникають функціональні зв’язки, нові комплекси умовних рефлексів, зростає роль функції уваги, пам’яті, напруження зорового та слухового аналізаторів і навантаження на них. Для розумової діяльності характерні напруження уваги, сприйняття, пам’яті, велика кількість стресів, малорухомість, вимушена поза.

Все це зумовлює застійні явища у м’язах ніг, органах черевної порожнини і малого тазу, погіршується постачання мозку киснем, зростає потреба в глюкозі. Погіршується також функції зорового аналізатора: стійкість ясного бачення, гострота зору, зорова працездатність, збільшується час зорово-моторної реакції.

Розумовій праці притаманний найбільший ступінь напруження уваги – в середньому у 5-10 разів вищий, ніж при фізичній праці. Завершення робочого дня зовсім не перериває процесу розумової діяльності. Розвивається особливий стан організму – втома, що з часом може перетворитися на перевтому. Все це призводить до порушення нормального фізіологічного функціонування організму.

Люди що займаються розумовою діяльністю, навіть у стані перевтоми здатні довгий час виконувати свої обов’язки без особливого зниження рівня працездатності і продуктивності.

 

 

Виверження вулканiв. За руйнiвною дiєю та кiлькiстю енергiї, яка видiляється при виверженнi вулкана, саме це стихiйне лихо належить до найнебезпечнiших для життєдiяльностi людства. Пiд попелом та лавою гинули цiлi мiста.

Надра земної кулi дiляться на чотири зони: в центрi – внутрiшнє ядро, його оточує зовнiшнє ядро, потiм мантiя та земна кора. Радiус Землi 6371 км, тверда оболонка земної кори – вiд 35 до 70 км, а на днi океану товщина твердої оболонки – всього 7-13 км. Товща земної мантiї сягає 2900 км. В’язким, розплавленим є тiльки зовнiшнє ядро завтовшки вiд 2950 до 5100 км. Дiаметр внутрiшнього ядра – невеликий, але його температура сягає 6000 градусiв. Однак внутрiшнє ядро тверде через величезний тиск на нього вищих шарiв. Магмою називається розплавлена маса, яка видiляється при виверженнi вулканiв. Геологи вважають, що вона утворюється в нижнiй частинi земної кори та в верхнiй частинi мантiї на глибинi вiд 30 до 90 км. Гiрська порода на цiй глибинi так розпечена, що повинна бути рiдкою, але вона залишасться твердою, її робить бiльш щiльною величезний тиск верхнiх пластiв. Цей тиск зазвичай однаковий по всiй поверхнi магми; лише там, де двi плити труться одна об одну i зсуваються, вiн може послабшати. В цих мiсцях порода переходить з твердого стану в рiдкий, розширюється, тисне на верхнi шари