Культура як засіб взаємодії людини і природи

 

Вступ

1. Культура як засіб взаємодії людини і природи

2. Культура як друга «природа»

3. Взаємодія культури та природи. Екологія культури

Висновок

Список використаних джерел

 

 

Досить часто в попередні часи культуру намагалися не просто протиставити природі, а й навіть сутнісно визначити через це протиставлення. Вже класичною, але так і не вирішеною є проблема співвідношення в людині начала культурного і начала природного, біологічного. Зрештою, відсутність відповіді може бути пояснена і хибністю, неправомірністю самої постановки питання. Адже людина, попри всі подібні спекулятивні міркування, безперечно є цілісним феноменом. А не означає, що природне і культурне начало в людині не мають принципової лінії поділу, і не можна говорити про їх «співвідношення» як про механічне поєднання певної кількості, пропорції. Тож одним із завдань сучасної культурології є не пошук межі між природним і культурним, а визначення форм і характеру взаємодії природного та іншоприродного начал у людському бутті. Причому поняття іншоприродності культури тут має на увазі не протиставлення культури і природи, а скоріше розуміння культурного універсуму як «іншої», особливої природи, в якій загальні принципи природної самоорганізації реалізуються у специфічних «культурних» формах.

Популярне в Новий час розуміння людини як '«вінця творіння», поза всім сучасним скептицизмом щодо цієї думки, має таки певне підґрунтя. Можна погодитися, що формування самосвідомого суб'єкта було метою і результатом усієї біологічної еволюції. Проте людина за своєю суттю не може бути визначена як істота біологічна. Застосування до людини формулювання «представник однієї з родин людиноподібних мавп ряду приматів класу ссавців», як то іноді (хоча і з застереженнями) робиться, є абсолютно некоректним. Це майже те саме, що визначати рослину або тварину через склад (у відсоткових пропорціях маси або ваги) хімічних елементів, які утворюють їхні тіла. Формально все буде нібито правильно. Справді, будь-який живий організм складається виключно з хімічних елементів усім відомої таблиці Д. Менделєєва. Але ж у рослині чи тварині хімічні елементи і сполуки не визначають її суть. Головним, визначальним тут є те, що вони представляють відмінну від неорганічної – органічну форму існування матерії, є живими організмами (хоча і складаються з тих самих хімічних елементів, що і неживий світ). Подібно і з людиною – хоча серед іншого вона є біологічною істотою, проте сутність людини не визначається через її біологізм.

 

 

Як було зазначено, термін «культура» походить з латинської і спочатку означав оброблення грунту, його культивування, тобто зміни в природному об’єкті під впливом людини, її діяльності на відміну від тих змін, які зумовлені природними причинами.

Далі слово «культура» набуло більш узагальненого значення й ним стало позначатися все, створене людиною. У такому розумінні культури відображаються її суттєві риси. Культура постає як створена людиною «друга природа», надбудована над природою справжньою, як світ, створений людиною, на відміну від незайманої природи. Цим визначенням встановлюється також принцип про те, що не потрібно шукати особливої «сфери культури». Там, де є людина, її діяльність, відносини між людьми, там і є культура. Потрібно лише розрізняти матеріальну й духовну культуру. При цьому не протиставляючи їх одна одній [3, 21].

Будь-яка культура реалізує свої функції не у вакуумі, а по відношенню до реально існуючих об’єктів: чи то природи «першої» – справжньої, чи то «другої» – штучної. У цілому для культури об’єктивною є і перша, і друга природа. Світ, в якому живе людина, – цілісний, він являє собою складну систему «природа-суспільство», і культура функціонує на всіх рівнях цієї системи. Тому напрямки, в яких культура реалізує свої функції, є різноманітними, хоча внутрішьо цілісні та єдині.

Історично раннім об’єктом впливу на культурне перетворення стала природа, до того ж природа не лише як об’єктивна реальність, а як природна сутність самої людини. Коли людина вирішила створити «свій світ», вона почала перетворювати природу на свою «оселю», вона зробила перший крок до розриву з природою, яка породила її. Людина вийшла за її межі, вийшла у світ позаприродної реальності, створила світ артефактів, тобто культури та соціуму.

Для цілком природних явищ, як підкреслював М. Бердяєв, принципи походження знаходяться в самих явищах. Тоді як для артефактів, явищ, створених культурою, принципи походження знаходяться поза цими явищами, в голові людини, яка проектує і здійснює продукування артефактів.

Дуже довго, зокрема на Заході, переважав погляд, згідно з яким людина після тривалого періоду первісної дикості й беззахисності має право претендувати, якщо не на «скорення», то хоча б на підкорення природи своїм стрімко зростаючим матеріальним потребам – прихованому рушію будь-якої культури.

М. Бердяєв виділяє чотири періоди у ставленні людини до природи:

1) заглиблення людини в природу;

2) виділення з природи, протиставлення їй, боротьба з нею;

3) звернення до природи для оволодіння нею;

4) відтворення зв’язку людини з душею природи й духовне оволодіння природою”.

З філософсько-антропологічного погляду, створене думкою й працею людини штучне середовище, своєрідна система позабіологічних механізмів чи так званий «культурний пласт» на поверхні землі, в його надрах, глибинах світового океану, в атмосфері,