Риторика Сократа

Одним з перших грецьких філософів виступив проти софістики і заснованої на ній риторики Сократ, про погляди якого ми можемо судити по діалогах його учня Платона, тому що сам він волів викладати своє навчання в усних бесідах і не залишив ніяких письмових творів. Головним внеском Сократа в мистецтво ведення полеміки була зміна їм змісту дискусії. Якщо до цього сторони, що сперечаються, не звертали особливої уваги на суть виступів суперників, зосереджуючи увагу на силі і переконливості власної мови, то тепер у риторичному арсеналі з'явилися навідні запитання, які самі по собі є і аргументами, і контраргументами. Суперники стали прислухатися до доводів супротивної сторони. Суперечки перетворилися з гарячих перепалок у витончені й дотепні вистави. От, наприклад, гумористичний діалог за участю представника однієї із сократичних шкіл (мегарської) :

- Ти упевнений, що не рогатий?

- Цілком!

- А як щодо того, чого ти не втрачав?

- Те, що я не втрачав, залишається при мені.

- Рогів не втрачав?

- Ні!

- Виходить, вони в тебе і залишилися…

Сократ, як можна судити за свідченням Платона, розглядав діалог як питально-відповідний метод пошуку істини, у якому беруть участь, принаймні, дві людини, один із яких задає питання і, по суті справи, керує діалогом, а іншої відповідає на них. Шляхом систематичної постановки запитань можна в остаточному підсумку прийти або до вирішення питання або ж максимально зблизити позиції учасників діалогу. От чому мистецтво цілеспрямованої постановки питань з таким розрахунком, щоб привести співрозмовника до протиріччя з раніше висловленими припущеннями, Сократ називає маєвтикою, або «мистецтвом сповитухи», тому що маєвтика допомагає народженню істини. При цьому мова не йде про те, щоб виставити опонента в невигідному світлі і перемогти в суперечці, а в прагненні спільними зусиллями знайти істину. Такий метод пошуку істини зробив стимулюючий вплив не стільки на традиційну риторику, скільки на розробку відповідного стилю аргументації, з яким ми зустрічаємося і в даний час, наприклад, у судових діалогах обвинувача й адвоката, при активізації навчання в школі, коли учні не просто пасивно сприймають знання, а вступають у живий діалог із учителем. Плідним діалог виявляється і при проведенні різних дискусій і диспутів. Докладніше цього питання ми торкнемося надалі. Тут же важливо було звернути увагу на діалог як специфічну форму аргументації, найбільш наближену до реальної практики спілкування, полеміки, суперечки між людьми.

Сократ у свої промовах часто користувався грізною і непереможною зброєю – іронією. Cократівська іронія виступає як діалектична пастка, за допомогою якої повсякденний здоровий зміст виявляється змушеним вийти зі свого закостеніння і дійти не до самовдоволеного всезнайства, а до іманентної йому істини, – ця іронія є не що інше, як форма, властива риторичній філософії в її суб'єктивному відношенні до повсякденної свідомості.

Ця іронія здавалося йшла від якоїсь загадкової, демонічної сили Сократа, яка ставила його над людьми, якими б талановитими і розумними вони не були. Розгадка цієї внутрішньої переваги, цієї сили, прихованої за добродушною усмішкою, у тому, що сам був Сократ невразливим. У його промовах, які збивали людей з їх власної точки зору, увесь час відчувається якась впевненість й обгрунтованість людини, яка хоча й не має готової відповіді на свої питання, але знає щось більше, а саме: в ім'я чого йде пошук й як саме його треба вести, що надає його іронії непоборної сили. Ця внутрішня обгрунтованість Сократа виходить також з його переконання про можливість раціонального осмислення і розуміння життя у всіх своїх проявах, навіть темних і містичних сторонах і найтонших рухах людської душі й інтелекту. Сократ переконаний, що у всій строкатості життєвих переживань є щось об'єднуюче, якийсь загальний зміст, який може бути виражений єдиною ідеєю, поняттям, словом.

Випробовуючи інших на мудрість, Сократ сам аж ніяк не претендує на звання мудреця, воно, на його думку, личить богові. Якщо людина самовдоволено думає, що на вона він знає готові відповіді на все, то така людина для філософії загибла, їй нема чого ламати голову в пошуках найбільш правильних понять, нема чого рухатися далі по нескінченних лабіринтах думки. Вона почиває на лаврах істин, які на перевірку виявляються наборами бідних, плоских уявлень обивательської мудрості. А тому той, хто називає себе мудрецем, виявляється всього лише мудрим піскарем.

«Я знаю тільки те, що нічого не знаю». Це улюблений вираз, кредо сократівської власної позиції. «Я нічого не знаю» – це значить, що як би далеко я не просунувся в подорожах своєї думки, я не заспокоююся на досягнутому, не обману себе ілюзією, що піймав жар-птицю істини. Не будемо забувати, що Сократа супроводжували не тільки захоплені погляди, але й погляди, повні ненависті. Особливо зненавиділи Сократа ті із софістів, які зробили мистецтво доводити праве і неправе своєю професією.

Першим напівжартівливим, напівсерйозним обвинуваченням проти Сократа стала постановка в 423 році комедії Аристофана «Хмари», у якій Сократ зображується майстром «кривої мови». В один із днів 399 року до н. е. жителі Афін читали виставлений для загального обговорення текст: « Це обвинувачення написав і клятвенно засвідчив Меле, син Мелета, піфієць, проти Сократа, сина Софранікса з дому Алопеки. Сократ звинувачується в тому, що він не визнає богів, яких визнає місто, і вводить інших, нових богів. Звинувачується він і у розбещенні молоді. Необхідне покарання – смерть».

Шахраї думки не простили Сократу його іронії, занадто руйнівної для них. У промовах Сократа на суді, з великою художньою силою переданих Платоном, вражає те, що сам він свідомо й рішуче заперечує всі шляхи до порятунку, він сам іде назустріч смертному вироку. У його міркуваннях підспудно б'ється думка, яка є прикладом величного краснмовства: №Раз вже, афіняни, ви дійшли до такої ганьби, що судите наймудрішого з еллінів, то випийте чашу ганьби до дна. Не мене, Сократа, судите ви, а самих себе, не мені виносите вирок, а собі, на вас лягає вічне тавро. Лишаючи життя мудрої і шляхетної людини, суспільство позбавляє себе мудрості і шляхетності, стимулюючої сили, критичної думки. І от мене, людини повільну і стару (Сократу було тоді 70 років), наздогнала та, що наздоганяє не так стрімко, – смерть, а моїх звинувачувачів, людей сильних і моторних, – та, що біжить швидше, – зіпсованість. Я йду звідси, присуджений вами до смерті, а мої звинувачувачі йдуть, викриті правдою в лиходійстві й несправедливості”.

На порозі смерті Сократ пророкує, що одразу ж після його загибелі впаде на афінян кара більш важка, ніж та, якою його покарали. Сократ сам засудив себе на смерть, і, уже засуджений, твердо відмовився від реальної можливості втекти з в'язниці і піти у вигнання. Пророцтво Сократа збулася: ганьба впала на голови його суддів, і насамперед на голови звинувачувачів. Вони, так само як і тиран, який судив Зенона Елейського, були побиті каменями і, як повідомляє Плутарх, повісилися, тому що не витримали презирства афинян, які позбавили їх «вогню і води».

 

 

Античные риторики / под ред. А. М. Тахо-Годи. – М., 1978.

Безменова Н. А.. Очерки по теории и истории риторики. – М., 1991.

Михальская А. К. Основы риторики. – М: Мысль и слово, 2000.

Михальская А. К. Сократ: Лекции по сравнительно-исторической риторике. – М., 1996.

Сопер П. Л. Основы искусства речи. – М., 1995.