Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Шевченкіана Володимира Блавацького у професійних українських театрах східної Галичини міжвоєнного періоду

Предмет: 
Тип роботи: 
Стаття
К-сть сторінок: 
15
Мова: 
Українська
Оцінка: 

Лідером прозахідного «табору» латинізації був станіславівський єпископ Григорій Хомишин, який отримав богословську освіту в Австрії, де «грунтовніше ознайомився з особливостями пастирської діяльності римо-католицьких священиків, проник у суть окциден- тальної (західної) релігійної ідеології. Відтак він виступав за максимальне зближення Греко-Като- лицької та Римо-Католицької церков»11. Священнослужителю імпонувала західноєвропейська орієнтація Римо-Католицької Церкви, і він змагався «за впровадження латинських елементів (целібату, григоріанського календаря тощо) у богослужбові обряди, церковне законодавство та саму ментальність вірних ГКЦ12. Релігійні «прозахідні» погляди Г. Хомишина, як узагальнює О. Єгрешій, були визначальними в його подальшій суспільно-політичній та культурно-просвітницькій діяльності13. На «формування світогляду Г. Хомишина вплинули антиросійські настрої у Відні того часу. Вище духовенство Австро-Угорщини виховувало молодих священиків у дусі відданості Апостольському престолу, консолідації католицького світу проти впливів Росії»14. Тож у своїй наступній пастирській діяльності єпископ Станиславівської єпархії Г. Хомишин сповідував антиросійські настрої. Парадоксально, що об’ єктом для їх вираження стала творчість Тараса Шевченка, в православній орієнтації якої єпископ-окциденталіст вбачав загрозу католицизму, а відтак схизму, богохульство. Оскільки «українці прийняли віру саме з Візантії, – узагальнює логіку Г. Хомиши- на О. Єгрешій, – то були відчужені від правдивої Католицької Церкви. Коли припинила своє існування Візантійська держава, її “релігійний дух” не загинув, а, перекинувшись до Росії, спричинив духовний розклад цілого регіону. <... > Цей орієнтальний (східний) “візантизм”, на думку Г. Хоми- шина, приніс багато лиха українцям у релігійному і політичному житті». Єпископ вважав, що «між українцями і росіянами є різниця в мові, культурі, психіці: українці тяжіють більше до Заходу, ніж до Сходу. Відтак “візантійство”, тобто східні церковні традиції, є помостом до русифікації українського народу. Східний обряд, – твердив Г. Хомишин, – російський. Звідси потреба переорієнтації ГКЦ на Захід, наближення її канонів до Римо-Католицької Церкви»15. Тож на основі саме такого розумінням проблеми, доктор богословських наук, парох Коломиї, а згодом єпископ Ста- ніславівської єпархії Г. Хомишин після прибуття на Покуття почав поступово впроваджувати «ан- тишевченківську» пропаганду.

І вже зовсім надмірним виявом «католицько- сті» єпископа Г. Хомишина стала його заборона святкувати 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Це було потрясіння не лише для Ста- ніславівщини зокрема, а й української Галичини загалом. При цьому потрібно визнати, що подібні канонічно-церковні дорікання про недопустимість шевченківських святкувань у Галичині, де ще з кінця ХІХ століття усталився культ Т. Шевченка, спостерігались і раніше16. Але в цьому разі вже надто гіпертрофовано звучали звинувачення Т. Шевченка у «схизматизмі» і «богохульництві», чим, як зазначає священнослужитель Федір Мороз, «топталася національна свідомість свого на- роду»17. Отож тривала в Галичині дискусія «Шевченко і релігія» з ініціативи латинників перейшла у площину категоричного ультимативного заперечення і заборони. Тепер в обороні і з мотивуванням Шевченкової творчості виступила орієнталістична преса: тижневик «Мета» і журнал «Дзвони». Зокрема, статтю «Тарас Шевченко і релігія» (1936) 18 написав критик католицької східної орієнтації, доктор філософії і літературознавства, викладач Львівської греко-католицької духовної семінарії Микола Гнатишак, який здобув освіту у празькому Карловому університеті, а також навчався і працював в Українському науковому інституті у Берліні. Тож він відзначав, що Галичина повсякчас переживала подібні потрясіння: протест у 80-х рр. ХІХ ст. М. Огоновського (син) проти поширення празького видання «Кобзаря», в якому він вбачав «богохульні єресі та нігилістичну гниль»; загроза рішення галицького синоду заборонити духовенству брати участь у Шевченківських вечорах; звинувачення у 1904 році митрополитів С. Семб- ратовича й А. Шептицького у толеруванні ними щорічних Шевченківських свят.
Таким чином, згідно із такою окциденталіс- тичною забороною, шевченківські святкування у 1936 році у Станіславівській єпархії були призупинені. Відтак в захисті прошевченківського позизиціонування тут уже не покладалися тільки на інтелектуальні виступи. Ймовірно, було вирішено вдатися до агітаційно-пропагандистської діяльності, перспективу якої міг забезпечити театр. Мабуть, тут була врахована аналітична стаття М. Гнатишака «Сучасне положення Европейсько- го театру» (1931), у якій практично на сучасному методологічному рівні, учений давав короткий хрестоматійний огляд історії західноєвропейського театру другої половини ХІХ-ХХ століть19. Відтак розвиток модерного європейського театрального мистецтва учений розглядав у два етапи – до і після Першої світової війни. Зокрема, у 60-90 роках визначальну роль тут відіграв Мейнінген- ський театр з його постановочною достовірною культурою спектаклю, принципами акторського ансамблю. Власне на цьому ґрунті й постало завдання оновлення репертуару, тобто модернізації змісту театру, і наприкінці ХІХ ст. витворився театральний натуралізм: експерименти Андре Антуана у Вільному Театрі, постановки Отто Брама у Німецькому театрі. А на початку ХХ століття тут витворилося послідовне продовження у формі театрального неоромантизму Макса Рейнгар- да, який опрацьовував у своїх численних театрах у Берліні, Мюнхені, Відні, Зальцбурзі всі ділянки сценічного мистецтва (від камерної сцени до масових постановок у цирках) і широкий репертуарний діапазон (від античної класики до модерної драматургії).
А внаслідок Першої світової війни відбулась уже наступна переорієнтація мистецьких театральних цінностей, коли режисура почала зосереджуватись на моральному аспекті. Виник новий напрям театру експресіоністичного, який теоретично і практично обґрунтовував Ґ. Креґ. Водночас проводились конструктивістичні експерименти Е. Піскатора і В. Мейєрхольда тощо. Тобто, на думку автора, сучасне театральне мистецтво не позбавлене новаторських звершень, однак тут глибоко відчутний «брак модерного, дійсно вартісного в літературному огляді репертуару» (курсив наш – О. Б.). Адже класичний репертуар для модерного театру вже недостатній,
Фото Капча