Складнощі процесу українізації в середовищі міських етнічних громад Донбасу

 

Таблиця №2 

Чисельність нацменшин по губерніям УСРР станом на 1923 р. 

 

 

Реального зв'язку із населенням на місцях в цей час вони не мали. Лише із створенням місцевого апарату робота із нацменшинами набула ознак результативності. Було проведено цілу низку обстежень, найвдалішими з яких були: обстеження становища німецьких господарств (1924 р.), обстеження становища молдавського населення (1924 р.) матеріали якого стали теоретичною основою у питанні утворення АМРСР, обстеження економічного становища містечкового єврейського населення (1925 р.), обстеження становища грецького населення, а також досліджено «питання українців-католиків» та ін. .

Така активна діяльність по обстеженню нацменшин на початку 1920-х рр. була викликана відсутністю об'єктивних відомостей про спосіб життя, райони розселення та чисельність нацменшин не лише в Донбасі, а й загалом в УРСР. Наявні на той час статистичні матеріали були більшою мірою орієнтовними ніж об'єктивними в своїх абсолютних показниках. Навіть станом на 1927 р. наявні відомості були досить суперечливими. Однією із причин такого стану речей була складність при самоідентифікації респондентів переписів 1923 р. та 1926 р.. Переважно поляки, молдавани, греки та білоруси ототожнювали етнічну, мовну та релігійну приналежності, що впливало на точність отриманих статистичних показників.

Все ж за наявними матеріалами можна зробити висновок про те, що населення Донбасу було одним із найстрокатіших в етнічному плані серед усіх регіонів тогочасної України. Його статистичні показники за 1923 р. значно відрізнялись від середніх по Україні [Таблиця №3]. Так наприклад, в цей час частка нацменшин в загальній чисельності населення України становила 17, 8%., а в Донбасі цей же показник становив 39, 8%. До того ж, якщо українці становили 82, 7% всього населення України, то в Донбасі – лише 60, 2%, росіяни в Україні – 8, 8%, у Донбасі – 33, 5%, євреї в Україні – 5, 4%, у Донбасі – 1, 8%.

 

Таблиця №313

Порівняльна таблиця етнічного складу населення УСРР та Донецької губернії станом на 1923 р. 

 

Етнонаціональний склад населення міст Донбасу також мав свої особливості [Таблиця №4]. Відповідно до матеріалів перепису 1926 р. найчисельнішими міськими етносами регіону були російський (460 319 осіб), український (389 231 осіб) та єврейський (48 733 осіб)   . Тут також проживали греки, німці, поляки, татари та ін., однак їх чисельність була значно меншою.

 

Таблиця №4 

Національний склад міського населення Донбасу за даними перепису 1926 р. 

 

 

Нацменшини Донбасу на початку 1920-х рр. зберігали свій традиційний спосіб життя. У побуті вони використовували діалекти власних мов, хоча й частина з них (греки, частина тюркомовних) вже майже втратила традицію своєї писемної мови. Російська мова, будучи мовою офіційного діловодства, продовжувала виконувати функцію основного засобу міжетнічної комунікації в регіоні, однак рівень володіння нею серед місцевих етнічних громад на загал був низьким. Лише елітарна частина нацменівських громад володіла російською мовою в достатній для спілкування мірі.

28 серпня 1923 р. було прийнято декрет ВУЦВК та Раднаркому «Про заходи забезпечення рівноправ'я мов та про сприяння розвитку української мови». Цим документом кожному громадянину, незалежно від його етнічної приналежності, гарантувалась можливість використання рідної мови у взаємовідносинах із державними органами. Радянське керівництво розпочало процес переведення діловодства, освіти та культури УСРР на українську мову, хоча разом з цим декларувало забезпечення інтересів нацменшин.

Відтоді мовна проблема зайняла вагоме місце в культурно-просвітницькій роботі радянської влади. Радянська влада юридично визначила статус української мови як державної мови УСРР, а також статус української та російської – як найпоширеніших мов в УСРР. Складнощі виникли при запровадженні української мови на місцях (особливо в Донбасі), із визначенням мови, яку необхідно було використовувати в державних установах національних районів (які утворювались відповідно до адміністративно-територіальної реформи 1923 р.). Потрібно також було вирішити проблему відсутності власної писемної мови у кількох етнічних громад (переважно тюркомовних). До того ж, проблемним було прийняття рішення про основну мову спілкування у євреїв (ідиш або іврит) та у греків (55% яких розмовляло еллінською мовою, а інші 45% – греко- татарською, близькою до кримськотатарської мови) .

Важким було й становище шкіл. У Донецькій губернії в 1922 р. через складнощі у фінансуванні мережа шкіл зменшилась, а в тих школах що ще функціонували якість освіти була низькою. Відсутність школи із рідною для нацменшини мовою викладання вважалась однією із причин, що стримували проведення радянської національної політики та сприяли русифікації нацменшин.

Згодом уся освітня сфера була проголошена «третім фронтом» боротьби проти «підступної буржуазії». Тому планувалось створити загальнодоступну усьому суспільству систему шкільної освіти, розширити її мережу та запровадити в ній навчання на рідних мовах нацменшин. Однак здійснення таких масштабних планів потребувало значних капіталовкладень з боку держави, які остання не мала змоги забезпечити в умовах важкої економічної кризи початку 1920-х рр. Тому на початковому етапі фінансування цього проекту було перекладено на місцеві бюджети і тому цей процес загальмувався.

У цей же час в Донбасі,