Сковорода — видатний український філософ

 Філософ сприймає слово у всій його повноті й бачить у ньому культурні смисли. Він, мабуть, упевнений у тому, що «слово є не тільки явище природи, але також принцип культури». Слово «є архетип культури» [24, с. 38]. Слово опредмечує його світобачення й у відношенні до нього просвічує сакральний початок.

Філософ оживляє євангельську метафору, називаючи слово зерном. Один зі способів виявлення природи слова складається в його розгляді як ім'я. Розмежовуючи позначуване й означаюче, філософ стверджує, що ім'я - умовний знак, що між бути й називатися знаходиться «не Божа нерозділена істина, а наша неправда. Стосовно мови діє опозиція істина/неправда. Правдивим є свята мова вогненного духу, що протиставляється мові, земній й суєтній»

[25, с. 75].

Г. Сковорода бачить світ людини й Біблію крізь призму значеннєвих опозицій, які її складають. Він робить їх аналіз одним з основних своїх принципів опису трьох світів, спираючись на античну філософію, діалектику, релігійну концепцію світу, насичену антитетичністю, коли протиставлення думок, образів посилює дохідливість, переконливість і виразність аргументації.

Філософ віддає перевагу опозиціям універсальним, які закладені в людині й необхідні їй для адекватного сприйняття світу, усвідомлення свого місця в ньому. Вони підпорядковані головній позиції сакральне/світське: внутрішнє/зовнішнє, видиме/невидиме, таємне/явне, плоть/дух, життя/смерть, істина/неправда, нове/старе, час/вічність, чисте/брудне, потрібне/непотрібне, язичество/християнство.

Система концептів служить провідником основних значень, підтримуючи значеннєві опозиції, стосовно яких вони необов'язково випробовують пряму залежність і можуть переміщатися від однієї опозиції до іншої. Концепт тіні, наприклад, може належати до опозиції зовнішнє/внутрішнє й до опозиції видиме/невидиме. Концепти варіюються за рахунок метонімії, наприклад, коли з'являється тінь руки, а не тільки тінь людини.

Різновид опозицій внутрішнє/зовнішнє, видиме/невидиме свідчить про те, що теми Бога, душі, досконалого світу послідовно протипоставлені темам низького, плотського, бездуховного [15, с. 101].

Їх значення в Г. Сковороди прямо пов'язане з концепцією знака: «видиме відіграє роль знака, невидиме - значення. Невидиме вбирає в себе всі позитивні ціннісні характеристики, залишаючи видимому тільки функцію оболонки, завжди оцінюваної негативно. Невидиме, як пише Г. Сковорода, сильніше видимого, і видиме залежить від нього» [25, с. 31].

Творчість Г. Сковороди - це синтез релігійної філософії й риторики. Його філософія, іменована ним самим Христовою, є по суті справи розгорнутою інтерпретацією християнського навчання. Він не стільки бажає викликати в читача раціональне сприйняття вічних істин, скільки націлений на їх емоційну передачу й сприйняття.

Ускладненості текстів Г. Сковороди сприяють його ставлення до того «будівельному матеріалу», з якого він створює свої умоглядні конструкції, до тих явищ реального світу, які в нього стрімко символізуються, перетворюючись у значеннєві опозиції, концепти, метафори, коди.

Вчений невпинно експериментує з лінгвістичним матеріалом і принципово з'єднує непоєднуване, віддаючи перевагу образам «несхожі» - «подібним». Але саме ця ускладненість, на думку Г. Сковороди, сприяє сприйняттю вищих смислів. Особливе значення в культурно - мовному аспекті здобуває його концепція перекладу. Сковорода проти буквального перекладу, він ратує за тлумачення, піклуватися про те, щоб передати дух твору.

Таким чином, розгляд деяких аспектів мови філософії Григорія Сковороди як спадщини слов'янської культури дозволяє зробити висновок про її лінгводидактичний характер.

 

 

Григорія Сковорода створив концепцію трьох світів, яка полягає в існуванні: 

• великого або макрокосмосу (Всесвіт); 
• малого або мікрокосмосу (людина); 
• символічного (біблія, міфологія тощо). 

Макрокосмосом, який є першим і головним світом у Сковороди, є весь Всесвіт, що включає в себе все народжене у великому світі і складається з безлічі паралельних світів. Цей світ вічний і безмежний - у ньому немає ні початку, ні кінця. Метою пізнання цього світу є не опис окремих предметів, а розкриття їх невидимої натури - збагнення їх внутрішньої сутності, бо тільки через неї можна осягнути «таємні пружини розвитку всього Всесвіту». При цьому Сковорода вважає, що внутрішня невидима суть речей завжди пов'язана з видимою через зовнішню форму, яка визначається мірою, ритмом, симетрією, пропорцією [20, с. 524].

Сковорода, наслідуючи вчення Аристотеля стверджує, що в основі всіх матеріальних речей лежить єдність чотирьох елементів — вогню, повітря, води і землі. Переносячи цю тезу на людину, тобто мікрокосмос, він стверджує, що саме від рівноваги чотирьох елементів залежить тілесне здоров’я людини. 

За твердженням Сковороди, всі речі у великому світі постійно рухаються і складаються з протилежностей, тобто його вчення насичене діалектикою.  Виходячи з розуміння Сковородою природи великого світу, в цілому його погляди дослідники визначають як ідеалістичний пантеїзм у своєрідній формі, специфіка якого полягає в тому, що він є перехідною формою від теїзму через об’єктивний ідеалізм до матеріалізму. 

Другим з «трьох світів» є малий світ - мікрокосм - світ людини. У трактаті «Симфонія, названа книга АСХАНЬ, про пізнання самого себе» Сковорода від імені одного з дійових осіб «Друга» задає питання «…А що ж таке людина?», на що далі слідує відповідь: «Щоб воно не було: чи діло, чи дія, чи слово - все те марнота, якщо воно не отримало свого здійснення в самій людині. Вся оця різновида плоть, уся незмірна незліченність і видимість сходиться в людині