Соціальна політика України

1. Соціал-демократична – з максимальним рівнем соціального патерналізму держави й мінімальною соціальною відповідальністю людини.

2. Консервативна або корпоративна – з приблизно рівномірним розподілом ступеню відповідальності за долю громадян між державою та особою.

3. Ліберальна або обмежена – з покладенням максимальної відповідальності за громадян на їх самих, а держава забезпечує лише певний, мінімальний, рівень соціальної підтримки.

При визначенні поняття соціальної політики на перше місце необхідно ставити не інтереси різних соціальних чи демографічних груп та їх узгодження, а людину, як основну складову будь-якої суспільної групи, а на меті діяльності держави та суспільних інститутів ставити задоволення її життєвих потреб за неодмінної умови дотримання громадянських прав і свобод людини.

Поняття «соціальної політики» не має усталеного академічного визначення. Різні дослідники в своїх означеннях виходять з різних поглядів на зміст та цілі того, що називають соціальною політикою. Наведемо відомі підходи до проблеми встановлення дефініції «соціальної політики».

Перший підхід полягає в ототожненні соціального та суспільного, тому за цим підходом соціальна політика – це суспільні дії щодо вирішення загальносуспільних проблем. Її мета – досягнення цілей всього суспільства. Зрозуміло, що при такому підході особисті проблеми людини, приміром, – втрата роботи, хвороба, похилий вік тощо, – залишаються на другому плані.

Другій підхід виходить з необхідності вирішення, перш за все, питань захисту соціально вразливих та потенційно небезпечних верств населення через систему державних допомог та доброчинної діяльності. Такий підхід обмежує активність державних та громадських інститутів лише частиною суспільства.

Третій – має на меті пом'якшення негативних наслідків індивідуальної та соціальної нерівності через систему перерозподільних заходів. В основу частіше за інше покладається податкова політика направлена на вирівнювання диференціації прибутків.

Четвертий – покладення в основу діяльності принципів соціальної справедливості та соціального партнерства як основних цінностей сучасного громадянського суспільства.

П'ятий – виходить з необхідності регулювання, перш за все, соціально-трудових відносин, тобто відносин праці та капіталу, найманих працівників та роботодавців, а всі інші соціальні заходи будуються на цій основі.

Як бачимо, кожен з цих підходів має раціональне начало, хоча й не позбавлений деяких, вказаних вище, обмежень. Соціальна політика розвинених держав тією чи іншою мірою використовує усі ці підходи.

Однак, незважаючи на численні наукові дослідження, державні документи та загалом важливість цього напрямку діяльності урядів та громадських інститутів усіх без виключення країн світу, навіть, з тоталітарними чи автократичними формами правління, усі сходяться лише на тому, що це, взагалі кажучи, система заходів, направлених на підвищення суспільного добробуту, покращання якості життя населення й забезпечення соціально-політичної стабільності. При цьому така визначальна характеристика як метод досягнення цих цілей – повністю випадає з усіх відомих нам означень.

Зрозуміло, що під таким аморфним означенням можна приховати й насильниці дії на кшталт експропріації особистого майна – з метою поділу його між бідними, переселення цілих народів із свого краю в чужий та багато чого іншого.

Наведемо декілька визначень соціальної політики різних авторів, що дозволить краще зрозуміти різні точки зору та більш коректно сформулювати це визначення.

«Соціальна політика – діяльність та принцип суспільства, які формують спосіб, за допомогою якого воно втручається і регулює відношення між індивідами, групами, громадами, соціальними інституціями. Ці принципи й дії є результатом звичаїв та цінностей суспільства і значною мірою визначають розподіл ресурсів та рівень добробуту його людей. « Тут поєднуються такі, несумісні, на наш погляд, категорії як «діяльність» та «принцип», очевидно, що між ними є зв'язок, однак визначальними мають бути принципи, а вже на них – будуватися діяльність.

«Соціальна політика держави – це певна орієнтація та система заходів, щодо оптимізації соціального розвитку суспільства, відношення між соціальними та іншими групами, створення тих чи інших умов для задоволення життєвих потреб їх представників. « В цьому визначенні, як і в попередньому, поєднуються несумісні категорії «орієнтація та система заходів», а на яких саме засадах відбуватиметься «оптимізація соціального розвитку суспільства» залишається абсолютно невизначеним.

«Соціальна політика – керівний вплив держави, що базується на системі правил (норм), нормативних структур, що приймають рішення та організують діяльність, яка сприяє залученню до політичних процесів різних суб'єктів. Мета такого впливу – сприяти формуванню спільності інтересів широких верств населення й консолідувати тим самим суспільство, досягаючи підтримки ним діяльності держави. « Це означення взагалі перевертає, на нашу думку, смисл соціальної політики з ніг на голову – виявляється не держава має піклуватися про різні соціальні групи та задовольняти їх різновекторні (!) інтереси, а, навпаки, всі ці групи треба зігнати до купи, – «консолідувати, « – з метою… підтримки діяльності держави (!). За такими поглядами на перше місце ставляться державницькі інтереси, – незалежно від того, якими вони є, приміром, агресивними, імперськими, тоталітаристськими, – а люди, пенсіонери, малозабезпечені, безробітні та інші – мають опікуватися, перш за все, не своїми, а саме цими інтересами. Як мовиться – без коментарів.

Наведемо ще декілька означень, які дозволяють наблизитися до розуміння суті та змісту соціальної політики (насправді, їх набагато більше).

«Соціальна політика – це діяльність держави й/або суспільства (суспіл-них інститутів) по узгодженню інтересів різних соціальних груп і соціально-територіальних громад в сфері виробництва, розподілу та споживання, що дозволяють узгодити інтереси цих груп з інтересами людини та довготерміновими цілями суспільства. « Це визначення вирізняється вже тим, що в ньому (чи не вперше) згадуються інтереси людини, але залишається незрозумілим, чиї ж інтереси є пріоритетними: суспільства, його груп чи людини?

Ще одне визначення, де йдеться про інтереси людини:

«Соціальна політика – це діяльність по управлінню соціальною сферою суспільства, покликана забезпечити життя та відтворення нових поколінь, створити передумови для стабільності й розвитку суспільної системи та достойного життя людей. « На нашу думку, це визначення має деякий перекіс в бік демографічної складової соціальної політики, це, звичайно, благородна мета, однак відомо, що більшість розвинених держав з високим рівнем життя та потужною соціальною сферою не забезпечують саме функції відтворення – в них іде природне скорочення населення й вони вимушені вживати спеціальних імміграційних заходів для стабілізації ситуації.

«Соціальна політика – це сукупність ідеологічних уявлень суспільства і держави про цілі соціального розвитку та діяльність по досягненню соціальних показників, що відповідають цим цілям. « Це визначення, як і перші два, об'єднує різні категорійні поняття – принципи та діяльність, крім того, уявлення держави та суспільства щодо цілей соціального розвитку можуть кардинально відрізнятися – перші є формалізовані у вигляді законів, постанов та інших державних актів, а уявлення суспільства – більш загальні та багатовекторні, не завжди висловлені публічно й можуть сильно розходитися з державними.

Відсутність точного визначення соціальної політики, на нашу думку, має дві причини, перша – це різні підходи до визначення ролі та місця держави й суспільства та ступеню їх втручання в життя та діяльність окремої людини, сім'ї чи соціальної групи, а друга – наявність такої обставини, що в сучасному цивілізованому світі будь-яка діяльність, в тому числі соціальна, нерозривно пов'язана з правовими гуманістичними цінностями – правами та свободами людини. На жаль, остання обставина повністю випадає з поля зору авторів наведених вище визначень соціальної політики.

Для наочності можна навести такі, певною мірою умоглядні, точки зору: на одному полюсі – патерналістська держава, яка бере на себе всю відповідальність на долю людини та її добробут, починаючи з народження, набуття освіти, працевлаштування, організації відпочинку, забезпечення житлом тощо та закінчуючи отриманням пенсії та похованням, на іншому – повністю лібералізована держава, яка встановлює лише законодавчі правила гри й надає свободу своїм громадянам самим влаштовувати свою долю.

Прикладом першої може виступати колишній СРСР з його максимізованою регламентацією особистого та громадського життя (а також намаганнями втручатися навіть в сімейне життя), прикладом другої – США, де громадяни навпаки віддані волі долі та зовнішніх соціальних стихій, а умови отримання, приміром, державної допомоги доволі вимогливі, їх розміри – невеликі, а термін отримання є обмежений. Зрозуміло, що в кожній державі створювалися свої системи регулювання суспільного співіснування й одна, й друга забезпечували своїм громадянам певний достойний, – з їх власного погляду, – рівень життя, однак співставлення прав і свобод в кожній з країн показує тут прірву, що їх розділяла.

Головною метою соціальної політики є подолання соціальної напруги, досягнення рівноваги, стабільності, цілісності, консолідації, злагоди й динамізму суспільства.

Напрями соціальної політики:

- регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламентацію умов взаємодії суб'єктів економіки в соціальній сфері (в тому числі між роботодавцями і найманою робочою силою) ;

- вирішення проблеми безробіття та забезпечення ефективної зайнятості;

- розподіл і перерозподіл доходів населення;

- формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній частині населення;

- створення системи соціального захисту населення;

- забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури (закладів освіти, охорони здоров'я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства і т. ін.) ;

- захист навколишнього середовища тощо. Системотворчий характер соціальної політики обумовлюється тим, що соціальна політика виступає елементом:

- життєздатності суспільства;

- стабілізації та розвитку суспільства;

консолідації суспільства.

 

 

Ганслі Теренс М. Соціальна політика та соціальне забезпечення за ринкової економіки. – К. : Основи, 1995. – 280 с.

Гелей С. Д., Рутар С. М. Основи політології. Навч. посібник. – К., 1999.

Дікон Б., Халс М., Стабс П. Глобальна соціальна політика. Міжнародні організації й майбутнє соціального добробуту. / Пер. з англ. – К. : Основи, 1999. – 346 с.

Політологія / За ред. О. Бабкіної, В. Горбатенка. – К., 1998; – К., 2001.

Політологія. Кінець XIX – перша половина ХХст. : Хрестоматія / За ред. О. І. Семківа. – Львів, 1996.

Політологія: Підручник / І. С. Дзюбко, K. M. Левківський, В. П. Андрющенко та ін. – К., 1998.

Соціальне партнерство – шлях до злагоди. – К. : Проект Міжнародної організації праці „Україна: сприяння реалізації основних принципів та прав у світі праці”, 2003. – 279 с.

Головаха Є. Соціальний захист населення і соціальна політика в Україні // Соціальна політика і соціальна робота: Український науковий і громадсько-політичний часопис. – 1996. – № 1. – С. 39 – 43.

Рябов С. Г., Томенко M. B. Основи теорії політики. – К., 1996.

Спікер П. Соціальна політика: теми та підходи. – К. : Фенікс, 2000. – 400 с.