Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Соціальний аспект торгівлі «Літературою для народу» на зламі ХІХ-ХХ ст. (на матеріалах Харківської губернії)

Предмет: 
Тип роботи: 
Стаття
К-сть сторінок: 
14
Мова: 
Українська
Оцінка: 
СОЦІАЛЬНИЙ АСПЕКТ ТОРГІВЛІ «ЛІТЕРАТУРОЮ ДЛЯ НАРОДУ» НА ЗЛАМІ ХІХ-ХХ ст. (на матеріалах Харківської губернії)
 
В. О. Волошенко
 
У статті, на основі документів Держархіву Харківської обл., розглядається соціальний аспект організації приватного продажу «літератури для народу» у Харківській губ. на зламі ХІХ-ХХ ст. Вказана роль влади у контролюванні соціального складу торговців та їх лояльності.
Ключові слова: книжна торгівля, література для народу, селянство.
Актуалізація прилучення українського селянства до друкованого слова на зламі ХІХ-ХХ ст. збіглась із розвитком особливої галузі письменництва – «літератури для народу». Втручання у процес її витворення представників громадськості та влади супроводжувалося пошуком відповідних комунікаційних каналів для поширення видань, створених спеціально для просвіти та напучувань «народу», з акцентом не стільки на продаж, скільки на організацію мережі книгозбірень, читалень, поширення народних читань тощо. Поруч із цим, зусилля інтелектуальної еліти були спрямовані на притлумлення та маргіналізацію в інформаційному просторі комерційного напряму «літератури для народу» (зокрема «лубочних видань»), що також стимулювало розвиток читацьких практик, але мало ринкову основу, більшою мірою відповідаючи смакам і запитам селян, аніж уявленням інтелігенції чи можновладців про те, що треба читати народу. Зі свого боку, власті намагалися контролювати зміст усіх видів «народних видань» і способи їх розповсюдження.
Домінування в українській історичній літературі досліджень просвітницьких заходів «освіченої меншості» (церкви, земств, товариств грамотності, просвіт тощо) відсуває поза поле уваги питання налагодження на українських теренах комерційного збуту дешевих, затребуваних селянством «народних видань». Хоча у загальноімперському контексті проблема була означена вже у ХІХ – на початку ХХ ст. Її підносили спеціалісти з виробництва та розповсюдження книг, які описували умови праці коробейників, ходебщиків та офень [1-3] і загалом способи налагодження продажу друкованих творів [4]. Особливості торгівлі лубочними виданнями висвітлювали й симпатики «інтелігентної» народної літератури: невдалі експерименти з формою творів і методами їх поширення змушували звернути увагу на ефективне використання ділками – «лубочниками» – багатотисячної армії дрібних торгівців з продажу мільйонів екземплярів своїх видань [5; 6]. В українській публіцистиці лунали заклики «взяти зразок з Москви» у дієвості поширення видавничої продукції через «силу-силенну книжкових крамниць, усяких кіосків, книгоношів, агентів і т. ін. « [7]. За радянських часів сюжети щодо налагодження збуту народної літератури потрапляли до підручників з книжкової торгівлі [8; 9]. Аналізуючи процеси концентрації торговельного капіталу у лубочній справі у 1860-70-х рр., радянський історик Ю. Горшков дійшов висновку, що у цей період відбувся перехід від базарно-ярмаркових форм поширення книжкової продукції до посилення стаціонарної книготоргівлі, чому сприяв і розвиток залізничного будівництва, і прийняття 1865 р. Тимчасових правил про цензуру і друк. Дія документу мала запобігти поширенню революційних видань, але одночасно призвела до розорення офень і концентрації купецького капіталу. Разом з цим, Ю. Горшков стверджує, що поширення обсягу збуту друкованих видань і недостатні темпи розвитку інфраструктури залишали затребуваним, особливо у сільській місцевості, дрібний книгопродаж. Займались офеньським промислом винятково чоловіки, в основному, представники селянського стану – вихідці з центральних російських губерній [10]. У 1990-х рр. тема організації книжкової торгівлі знаходила висвітлення у російських регіональних дослідженнях [11].
Виявлена у фондах Канцелярії Харківського губернатора та Харківської духовної консисторії Держархіву Харківської обл. низка документів, з клопотаннями про дозвіл стаціонарної та розносної торгівлі книгами, може слугувати одним з джерел вивчення соціального аспекту комерційного розповсюдження видань для селянства у Наддніпрянській Україні на зламі ХІХ- ХХ ст. Проаналізовано зміст 83 клопотань за 1890, 1892, 1893, 1902, 1903, 1906, 1908 рр., але немає свідчень, що навіть за ці роки у справах збереглися всі заяви, які надходили. Розглянуто всі знайдені селянські прохання. Також для аналізу вибірково обиралися заяви представників інших верств населення, якщо в них містилися натяки на можливість поширення книжкової продукції серед селянства: ведення торгівлі у сільській місцевості чи у відвідуваних селянами міських торгових точках; планування продажів видів видань, призначених для «народу», цікавих для нього (серед них лубочні, у т. ч. духовно-моральні та дитячі, навчальні або просто «книги, схвалені Вченим комітетом Міністерства народної просвіти»), особливо в поєднанні з пропозиціями картин на папері чи металі та «відкритих листів» (листівок). Крім клопотань, інтерес представляють довідки, які громадились на прохачів у поліцейських відділках. Уривчастість даних зумовлює їх ілюстративний характер, але дає змогу скласти уявлення про те, з яких шарів населення та з яких регіонів походили претенденти на ведення книготорговельного підприємництва, які його види вони практикували й якими були вимоги владних органів і мотивація відмов.
Потрапивши у поле зору урядових кіл, розвиток книготорговельної справи був обплутаний низкою формальних обмежень. Починаючи з 1865 р., для занять розносною торгівлею промисловиків зобов’язали клопотатись про отримання дозволу у поліцмейстерів або повітових справників у кожному місті та повіті. Процедуру спростили у 1881 р. – відтепер свідоцтво мало видаватися губернатором, що підтверджувалося в «Уставі про цензуру і друк» 1890 р. (зміни і доповнення 1906, 1908, 1909 і 1910 рр.). Тільки зі згоди губернатора могла відбутися заміна відповідальної особи та переміщення місця стаціонарної торгівлі. Волосні й сільські старшини мали право вимагати від розносників книг пред’явлення дозвільних документів, а місцеві поліцейські чини – оглядати товар, слідкувати за правильністю ведення продажу, попереджаючи продаж рукописів і заборонених книг. Торгівців
Фото Капча