Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Становлення і розвиток європейської джазової музики

Предмет: 
Тип роботи: 
Повідомлення до семінарського заняття
К-сть сторінок: 
9
Мова: 
Українська
Оцінка: 

гастрольними турами, в основному під виглядом джазу європейці слухали так званий «комерційний» джаз - танцювальну музику з більшим чи меншим джазовим присмаком. Що стосується самих європейців, то вони намагалися старанно копіювати своїх кумирів зі США, при цьому насамперед орієнтуючись на білі ансамблі, а вже пізніше на негритянських виконавців.

І все-таки джаз поступово завойовував увагу європейської аудиторії. Європейські танцювальні оркестри все частіше включали до своїх складів ударні, банджо, а іноді й саксофони, намагаючись надати музиці «американський» відтінок.

Невпинно зростає попит на американські платівки. Причому в основному на європейський ринок постачався той самий асортимент, якому віддавали перевагу білі американці. Це записи Бікса Бейдербека, Джина Голдкетта, Реда Ніколса3, оркестру «Casa Loma», ансамблів у стилі «Original Dixieland Jazz Band», Бена Поллака та групи «Whoopee Makers» за участю Бені Гудмена, Джека Тігардена6 та інших.

Дж. Л. Коллієр вважає, що стиль європейських джазових музикантів почав формуватись під впливом творчості білих американських джазменів. «Незважаючи на давній і уважний інтерес європейських інтелектуалів до негритянського мистецтва, європейський джаз будувався за моделями, представленими у творчості тільки білих музикантів. Про справжній джаз в європейських музикантів була смутна уява. Звичайно, вони чули щось про існування Мортона і Олівера, але не мали чіткого поняття про їхню музику, яку приїжджі американці вважали застарілою». Така думка, безперечно, має великий сенс. Але при цьому не можна випускати з уваги ряд інших фактів. Наприклад, роботу знаменитого кларнетиста Сіднея Беше в Парижі, де він, до речі, і оселився, віддавши перевагу Європі перед рідною Америкою; великий тріумф європейських гастролей Луї Армстронга. За словами Ю. Панасьє, «наступного ж дня після закінчення Першої світової війни в Парижі можна було почути першокласних солістів - Томмі Леднієра і Сіднея Бекета7; пізніше Мільтона Меззрова, Фетса Уоллера, Луї Армстронга і Дюка Еллінгтона, Коулмена Хокінса, Бенні Картера». Хоча дійсно правдою є те, що білі джазові музиканти, такі, як Бікс Бейдербек, Джек Тігарден, Банні Беріган8 та інші, користувалися в Європі дуже великим авторитетом.

Загалом на кінець двадцятих років європейці вже були добре знайомі з джазом. І це нове американське мистецтво в усіх своїх найрізноманітніших проявах і варіантах у цілому було сприйняте Європою позитивно. Але європейська аудиторія теж була дуже неоднорідною.

Більшість європейців бачили в джазі просто новий екзотичний вид розваг. Спрагла до свіжих відчуттів паризька публіка жадібно тяглася до незвичних мелодій, синкопованих ритмів і звуконаслідувальних трюків виконавців-духовиків.

Європейські академічні композитори достатньо серйозно і з повагою ставилися до музичних віянь з американського континенту, включаючи різні форми негритянського музичного фольклору від робочих пісень (work songs) до спірічуелів (spirituels), регтаймів, блюзів (згадаймо Дворжака, Стравінського, Равеля).

І, нарешті, ще один тип європейської аудиторії - перші європейські ентузіасти нової музики, які сприйняли її не просто доброзичливо, а з захопленням, беззастережно, які почали колекціонувати джазові платівки, стали постійними відвідувачами концертів заокеанських виконавців і навіть намагалися їх наслідувати.

Але всіх цих європейських слухачів об’єднувала в підході й ставленні до джазу одна риса - відсутність забобонів, увага і зацікавленість. Це слугувало важливим додатковим фактором, який приваблював американських джазменів до Європи1.

У ті ж 20-і роки європейці починають пробувати власні сили в джазі. У різних європейських країнах з’являються музиканти, які намагаються професійно грати джаз. У Великобританії першими були філіппінець за походженням, піаніст, один з головних організаторів джазового життя в Англії Фред Елізалде (Fred Elizalde) (організував один з перших європейських джазовиз оркестрів), тромбоністи Тед Хіт (Ted Heath) і Джордж Чісхолм (George Chisholm), керівник одного з перших європейських джазових оркестрів Джек Хілтон (Jack Hilton), в якого в середині 30-х років навіть працював знаменитий саксофоніст Коулмен Хокінс2. Серед перших також були: брати скрипаль Берт Фірмен (Bert Firman) та піаніст Джон Фірмен (John Firman), трубач Макс Голдберг (Max Goldberg), саксофоніст Артур Лаллі (Arthur Lally), скрипаль Ерік Сідей (Eric Siday), контрабасист Спайк Хюз (Spike Hughes), трубач Норман Пейн (Norman Payne), трубач Нет Еонелла (Nat Gonella), трубач Томмі МакКуатер (Tommy McQuater), піаніст Джордж Скотт Вуд (George Scott Wood), гітарист Елберт Харріс (Albert Harris), керівник оркестру Берт Емброуз (Bert Ambrose). У Франції першість належала тромбоністу Лео Вошану (Leo Vauchant), трубачу Філіпу Брюну (Philippe Brun), саксофоністу і кларнетисту Андре Екяну (Andre Ekyan) та трохи пізніше скрипалю Стефану Ерапеллі (Stephane Grappelli), гітаристу Джанго Ренару (Django Reinhardt), тенор-саксофоністу і кларнетисту Аліксу Комбелю (Alix Combelle). У Чехословаччині прокладали шлях до джазу Еміль Франтішек Буріан (Emil František Burian) і Ярослав Єжек (Jaroslav Ježek). У Німеччині здобули популярність оркестр тромбоніста Віллі Беркінга (Willy Berking) і трубач Хане Беррі (Hans Berri). Почали з’являтись також книги про джаз. У 1928 році Буріан видав у Празі книгу, присвячену проблемам джазу3; у 1932 році вийшла перша серйозна робота бельгійця Робера Гоффена (Robert Goffin) «Кордони джазу» (Aux Frontières du Jazz). У тому ж 1932 році в Парижі було відкрито перший джазовий клуб у Європі - «Хот Клуб де Франс» («Hot Club de France»), президентом якого став Юг Панасьє (Hugue Pannassie).

Попри те, що спочатку клуб складався всього з декількох студентів, ця подія мала надзвичайну вагу в історії європейського джазу. Та й сам Ю. Панасьє зробив величезний вклад у пропаганду джазу в Європі, став організатором цілої низки фестивалів, гастролей провідних американських   зірок,   сесій   звукозапису.   Під   його   керівництвом   клуб   почав   видавати регулярний «Бюлетень». Але чи не найбільше клуб прославився квінтетом1, який в 1934 році заснували Джанго Ренар (Django Reinhardt) і Стефан Грапеллі (Stephane Grappelli). Квінтет став першим значним європейським (неамериканським) колективом, здатним конкурувати з американцями. До того ж він «вперше в історії джазу складався виключно зі струнних: гітарист Джанго, скрипаль Грапеллі, контрабасист і два акомпануючих гітаристи2» [4, с 113]. До кінця 30-х років усі найвизначніші явища в європейському джазі були пов’язані з цим ансамблем.

2. Внесок європейців у розвиток джазової музики

У середині тридцятих Джанго Рейнхардт разом зі скрипалем Стефаном Грапеллі (Stephane Grappelli) заснували в Парижі ансамбль, який грав у клубі "Hot Club", де викувався європейський варіант свінгу.

Джанго Ренар був циганом, хоча через те, що його кар’єра майже повністю була пов’язана з Францією, його зараховують до французьких музикантів. Він володів приголомшливою технікою (незважаючи на те, що на лівій руці, в нього не працювали два пальці-безіменний та мізинець).

«Джанго був і неперевершеним віртуозом, і незрівнянним акомпаніатором, і дивовижним імпровізатором. Повнокровність гри, свінг і рівність темпу дозволяли йому замінити своєю грою всю ритмічну групу, включно з ударними. […] Багатство ідей Ренара-імпровізатора здавалось невичерпним. Спочатку в його стилі було щось циганське, але дуже скоро Джанго заговорив чистою мовою джазу і в надзвичайно самобутній манері» [4, с 114].

Манера Джанго сформувалася під впливом таких майстрів джазової гітари, як Чарлі Крісчен (Charlie Christian), Едді Ланг (Eddie Lang), Лонні Джонсон (Lonnie Johnson). Саме роботи Джанго визначили подальші шляхи розвитку цього інструмента в джазі. Його неймовірна техніка, чудовий свінг, прекрасне імпровізаційне чуття, мелодизм справили величезний вплив на всіх джазових гітаристів, включаючи навіть американських. Напевне, це єдина сфера, у якій європейці тоді випередили американців, втім, пізніше все повернулося на свої місця.

Трагедія сталася в листопаді 1928 року, коли під час пожежі в таборі Джанго одержав серйозні опіки правої ноги і лівої руки. На протязі вісімнадцяти місяців він був прикутий до ліжка, його нога за цей час майже зажила; а от третій і четвертий пальці на руці залишилися практично паралізовані. Під час цього тривалого видужання Джанго повинен був розробити новий спосіб гри на своїй улюбленій гітарі, що привело до того, що він став не тільки більш технічним інструменталістом, ніж до опіків, але і виробив абсолютно новий стиль гри.

Його пристрасті до джазу були саме в цей час розпалені, коли друг дав йому послухати деякі з недавніх американських записів Луї Армстронга. Повернувшись на сцену в 1930 році, він став працювати в складі з Жаном Саблоном.

Джанго Рейнхардт і зараз вважається одним з найвидатніших європейських джазових музикантів. Він народився 23 січня 1910 року на кордоні Бельгії в родині циганів-кочівників. Музика, зокрема, гітарна музика, була повсякденною частиною життя, і в дванадцять років Джанго міг грати на гітарі і банджо. Через рік чи два він уже міг грати в деяких паризьких нічних клубах і кафе, причому його невміння читати ноти не було перешкодою. У ці ранні роки Джанго виступав переважно акомпаніатором акордеоністам, і можливості грати джаз біли досить жорстко обмежені "неслужбовим" часом.

Створення Квінтету Гарячого Клуба Франції (The Quintet Of The Hot Club De France) відбулося майже випадково в роздягальні готелю "Кларідж" на Єлисейських Полях. Джанго і Стефан Грапеллі працювали в одному оркестрі. Джанго став награвати на гітарі перед виступом, Стефан вступив на скрипці. Перш ніж контрабасист Луї Вола встиг приєднатися, на ритм-гітарі вступив брат Джанго Жозеф. Ось так склад майже й був сформований; пізніше приєднався тільки другий ритм-гітарист Роже Шапо. Квінтет був представлений на одному концерті з Коулменом Хоукінсом. З цього часу вони стали відомі як Квінтет Гарячого Клуба Франції, ядро якого складали Рейнхардт і Грапеллі. Крім скрипки, Грапеллі непогано володів фортепіано, що можна почути на деяких записах. Утім, Джанго часто випробував музикантів квінтету нестабільністю і непередбачуваністю: коли в нього "не було настрою", він міг запросто пропасти на кілька днів; склад зберігався тільки завдяки стабілізуючому впливу Стефана [24, c.39].

Щодо Стефана Грапеллі, то він перейшов від класики до джазу в 1927 році, застосувавши до свого інструмента стиль гри Луї Армстронга. Грапелі згадував ті дні так: «Любителі джазу були рідкістю в ті часи в Парижі, і я вагався, чи варто пробувати грати таку сучасну музику на такому однозначно класичному інструменті, як скрипка. І лише наполегливість Джанго і його талант змогли розвіяти мої страхи)». На початку Грапеллі своєю популярністю завдячував саме роботі з Джанго Ренаром, але пізніше і сам став одним з найвидатніших джазових скрипалів.

Стефан грав майже до самої смерті у 1998 р. Джанго вмер у віці 43 років, але встиг залишити величезну спадщину у вигляді записів, які зараз дозволяють про нього говорити не тільки як про віртуоза, але як про генія.

Серед тих, хто був "місіонером джазу з Америки" у Європі в 1930-ті роки, можна назвати вже названого Коулмена Хоукінса і Бенні Картера. Кількість американських музикантів у Європі значно виросла після Другої світової війни.

Фото Капча