Становлення публічної самоврядної (муніципальної) влади в Україні

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ

 

ГРИГОР'ЄВ Володимир Анатолійович

 

УДК 342. 25

 

СТАНОВЛЕННЯ ПУБЛІЧНОЇ САМОВРЯДНОЇ (МУНІЦИПАЛЬНОЇ) ВЛАДИ В УКРАЇНІ

 

Спеціальність: 12. 00. 13 – правові проблеми політичних інститутів і процесів

 

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

 

Одеса – 2002

 

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Одеській національній юридичній академії Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор БАЙМУРАТОВ Михайло Олександрович, Одеська національна юридична академія, проректор з наукової роботи.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор ДОДІН Євген Васильович, Одеська національна юридична академія, завідуючий кафедрою морського і митного права кандидат юридичних наук, доцент КРИЛОВ Юрій Васильович, Одеська національна академії зв'язку, професор кафедри політології.

 

 

Актуальність теми дослідження. Прийняття Конституції України 1996 р. стало найважливішою історичною подією на шляху побудови Україною демократичної, правової державності. Становлення в Україні суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави (ст. 1 Конституції України) об'єктивно актуалізувало не тільки визнання, але й послужило нормативною підставою наукової і прагматичної легалізації публічної влади (ст. 5 Конституції України). Конституційне правоположення про те, що «носієм суверенітету й єдиного джерела влади в Україні є народ» і що «народ здійснює владу безпосередньо й через органи державної влади й органи місцевого самоврядування», явилося нормативною й методологічною базою для конституювання і правової ідентифікації публічної влади та її інституціоналізації на публічну державну і публічну самоврядну (муніципальну) влади.

Варто зазначити, що якщо існування публічної влади визнавалося в радянській правовій доктрині, то положення про її структурування й виділення як самостійної публічної самоврядної влади висувалися філософами, суспільствознавцями й юристами тільки стосовно формування самоврядних засад народовладдя й функціонування державності в комуністичній перспективі.

Становлення сучасного підходу до конституювання публічної самоврядної (муніципальної) влади нерозривно пов'язано з демократизацією державного і громадського життя, з розвитком в Україні громадянського суспільства і правової держави, що привело до самообмеження державної влади й визнання, легалізації державою інших, недержавних інтересів, які продукують локальні співтовариства. Ці глибинні процеси привели до модифікації та корінної перебудови відносин у системі координат «держава – громадянин», коли починає змінюватися домінуюча роль держави, звужується сфера її впливу на визначення й формування поведінських настанов особистості, розширюються можливості вибору останньої своєї поведінки в умовах правовільного простору, утвореного громадянським суспільством. Як відзначив у своєму виступі «Не людина для держави, а держава для людини – нова формула суспільних відносин» на урочистому засіданні з нагоди створення Конституційного Суду України 18 жовтня 2001 р. Президент України Л. Д. Кучма, «у конституційних розпорядженнях закладена принципово нова модель суспільних відносин, що істотно відрізняються від тієї, за якої ми жили тривалий час. Не людина для держави, а держава для людини – ось квінтесенція цієї формули. І вона має постійно й цілеспрямовано впроваджуватися в життя». Найбільш яскраво ця тенденція виявляється при конституюванні публічної самоврядної (муніципальної) влади в процесі інституціоналізації та функціонування системи місцевого самоврядування.

Актуальність теми дисертаційного дослідження обумовлена, крім того, складними, суперечливими процесами становлення локальної демократії, неоднозначним, амбівалентним ставленням до неї держави. З одного боку, має місце позитивне ставлення – визнання, легалізація, нормативна регламентація й гарантування місцевого самоврядування (ст. 7, Розділ XI Конституції України, профільне законодавство, міжнародні договори), прийняття цілого ряду найважливіших документів, спрямованих на інституціоналізацію місцевого самоврядування в Україні, в яких, зокрема в Указі Президента України «Про державну підтримку розвитку місцевого самоврядування в Україні» від 30 серпня 2001 р. визначається, що такий розвиток «є на сучасному етапі одним із найбільш пріоритетних напрямів державної політики України», з іншого – спостерігається «варіабельність централістських тенденцій» (М. О. Баймуратов), що істотно ускладнює продуктивні процеси розвитку системи місцевого самоврядування, становлення територіальної громади як його первинного суб'єкта, формування компетенційної бази суб'єктів місцевого самоврядування, нормативне визначення й закріплення його об'єктного складу і, в остаточному підсумку, конституювання публічної самоврядної (муніципальної) влади. У зв'язку з цим особливе значення має розроблення теоретичних основ становлення й розвитку публічної самоврядної (муніципальної) влади в Україні в ординарних і екстраординарних режимах, що має стати вихідним для галузевих науково-юридичних досліджень цієї проблематики.

Заслуговує на увагу й зовнішньополітичний аспект актуальності теми. Входження України в Раду Європи – найбільшу міжнародну міжурядову організацію континенту – обумовило реалізацію нею цілого ряду зобов'язань, узятих під час підписання міжнародних договорів рамкового характеру, розроблених державами-членами цієї організації, у тому числі й у сфері становлення й розвитку місцевого самоврядування на своїй території. Найважливіші з них, що мають характер фундаментальних принципів організації та функціонування місцевого самоврядування, знайшли своє закріплення в Європейській Хартії про місцеве самоврядування 1985 р. і носять характер міжнародних стандартів конституювання муніципальної демократії, публічної самоврядної (муніципальної) влади. Ратифікація 15 липня 1997 р. Верховною Радою України Європейської Хартії про місцеве самоврядування стала не тільки фактом визнання таких стандартів, але й наклала обов'язок на державу з їх практичної реалізації, тим більше, що, відповідно до ст. 9 Конституції України, Хартія стала частиною її національного законодавства, набравши силу поточного законодавчого акта. Сукупність зазначених причин і обумовила