Суспільно-політичний вимір та правові механізми протидії ксенофобії в Україні

Авторка аналізує дані соціологічних опитувань за 17 років незалежності України. У 1992 році спостерігалася картина, названа науковцями «східно¬слов’янською відособленістю», тобто на запитання про ставлення до пред¬ставників інших націй, культур найтиповішою була відповідь: «Нехай живуть в Україні, але мені не хотілося б вступати з ними у безпосередні контакти». На зміну «східнослов’янській відособленості» на початку XXI століття прийшло «відторгнення» – уявне «виселення» представників «чужих» національностей за межі України. Така позиція є наслідком зростання кількості мігрантів та неадекватної реаліям міграційної та етнонаціональної політики. Тому в Україні частішають злочини проти іноземців на ґрунті расової ксенофобії, а вчиняють їх здебільшого представники радикальних молодіжних неофашистських організацій – скінхедів. 

У ході дослідження дисертантка з’ясувала, що рівень ксенофобії підда¬ється кількісному обчисленню. За роки незалежності питома вага толерант¬них громадян в Україні знизилася більш як утричі. Тобто майже половина населення нині схильна до виявів ксенофобії. Негативним показником є і ставлення до більшості інших етнічних груп: індекс перевершив поріг ксенофобії, або межу толерантності, й становить 4. Авторка констатує, що, за теорією Т. Адорно, потерпілі від економічних негараздів і неуспішної зов¬нішньої та внутрішньої політики неодмінно шукають винних у своїх негараздах. Але в ході дослідження стало очевидним, що економічного пояснення зростання рівня ксенофобії у випадку України недостатньо. 

Політичні події та їх тлумачення різними політичними силами набагато більше впливають на рівень ксенофобії, ніж нерівність у доходах громадян. Перманентні вибори дуже негативно позначаються на міжетнічних відносинах та рівні ксенофобії. Соціологи стверджують: саме вибори дуже сильно впливають на світогляд громадян внаслідок використання політичних технологій, які розколюють суспільство на «своїх» та «чужих». 

У третьому розділі «Особливості функціонування ксенофобії в Україні» аналізуються найбільш типові для України різновиди ксенофобії, причини їх виникнення, прояви та наслідки. Дисертантка наголошує, що не претендує на всеохопність дослідження й аналізувала найбільш показові для дослідження різновиди ксенофобії. 

У першому підрозділі «Ксенофобія у стосунках споріднених етносів» авторка досліджує всі прояви ксенофобії, якими супроводжуються україно-російські стосунки, починаючи від етнофобії та закінчуючи політичною ксенофобією. Українофобія і русофобія – одні з найпоширеніших фобій. Український та російський етноси споріднені, й ідентифікація «чужого» в їх взаємовідносинах не повинна була б спрацьовувати так відверто. У цих стосунках історико-культурний та політичний контекст домінує над етніч¬ною належністю, оскільки український та російський етноси протягом тривалого співіснування знаходилися в нерівних конкурентних позиціях, до вищості якої росіяни надто звикли, щоб поступитися на теренах вже окремих держав, і за нижчість якої українці усе ще ображені. 

Дисертантка дає наступне визначення ксенофобії у стосунках спорід-нених етносів: осмислене негативне ставлення, дуже часто на рівні відмови у визнанні етнічної ідентичності одне одного, зумовлене сталими етнічними стереотипами, сформованими переважно на ґрунті негативного історичного досвіду співіснування. Негативне ставлення до етнічної належності іншого притаманне саме русофобії – трактуванню росіян крізь призму стереотипів «загарбників», «гнобителів», «визискувачів» тощо. Водночас українофобії притаманне не стільки негативне ставлення, скільки відмова у визнанні окре¬мішності від російської етнічної ідентичності українців, їх мови та культури. 

Невизнання національної ідентичності характеризується ставленням до українців як до «зіпсованих» західним впливом, відтак набагато гірших, але все ж таки росіян. Втрата України відчутно позначилася на формуванні негативного образу незалежної Української держави у свідомості росіян. Тому залишається віра в те, що реванш відбудеться, возз’єднання неминуче, а відтак і реабілітація традиційних ролей – вищого метаетносу та нижчого субетносу в кордонах однієї держави. На усіх рівнях українофобія, як і будь-яка ксенофобія, послуговується великою кількістю псевдонаукових тверд¬жень, гасел, політичних спекуляцій. 

Авторка зазначає, що українофобія як у Росії, так і в Україні є не просто первинним рівнем ксенофобії, страху перед «чужими». Це ідеологія запере¬чення усього українського, нівелювання його значущості або надання йому другорядної ролі під виглядом багатокультурності. Інший тип українофобії – з боку росіян – це повне ігнорування України, не тільки відмова у визнанні її окремішності, а повна відсутність будь-якого інтересу до суспільно-політичних подій, навіть якщо вони тут проживають. На відміну від українофобії русофобія – це ксенофобія захисту, а не експансії. 

Для русофобів характерний страх перед будь-якою співпрацею з Росією, навіть якщо вона здатна забезпечити матеріальний зиск. Адже будь-яке об’єднання з Росією є для них історичним синонімом Радянського Союзу, а відтак регресу, занепаду та нищення усього українського. Найпоширеніший прояв ксенофобії захисту відображає аксіома втечі: чим далі від Росії та росіян – тим краще. Отже, спектр виявів русофобії в Україні лежить у площині від повного ігнорування всього російського, включаючи сусідню державу взагалі, до трактування цього російського як абсолютного зла і намагання знищити його, позбутися в Україні – у закликах праворадикальних націоналістичних організацій. 

Українофобія та русофобія у найрізноманітніших проявах дістають відоб¬раження на всіх рівнях україно-російських стосунків. Одні політичні сили спекулюють на ксенофобії та ворожості до Росії, до російської мови, намагаючись здобути побільше голосів виборців, інші – на якнайшвидшій інтеграції з РФ та наданні російській мові державного статусу – з тією ж метою. Всі ці спекуляції підкріплюються політичними кроками з боку України та