Сутність Просвітництва

Причому він мав на увазі «справедливий» закон, що протиставлявся ним законові, який захищав інтереси якогось одного стану суспільства. Ба більше, значну увагу він приділяв охороні права, судовій системі, навіть зауважив, що всяка держава перестає бути державою, якщо суди в ній не влаштовано належним чином. Але з огляду на всебічну регламентацію життєдіяльності суспільства «ідеальна» держава Платона позбавляла свободи як усіх жителів, так і кожного індивіда окремо. І в цьому проекті філософ залишився вірним своєму принципові, згідно з яким індивід існував для держави, а не вона для нього.

Справедливість, за Платоном, визначається як мудрий розподіл праці, де кожний стан і кожний член держави займаються своєю справою, не втру чаючись у справи інших. Крім того, справедливість вимагає відповідної ієрархічної співпідпорядкованості цих засад заради цілого. Так, характеризуючи справедливість в ідеальній державі, Платон пише: «займатися кожному своєю справою – це, мабуть, і буде справедливістю»; «справедливість полягає в тому, щоб кожний мав своє і виконував теж своє»; «щоб ніхто не захоплював чужого і не втрачав свого».

Платонівські визначення справедливості стосуються і права, розкриваючи тим самим платонівське розуміння природного права у його відмінності від полісного закону (позитивного права). Однак, це розмежування природного і позитивного права Платон, як і Сократ, трактує не в контексті їх протиставлення і розриву, а для розкриття об’єктивних (у кінцевому рахунку – божественних, розумних, ідеальних) засад полісних законів.

Справедливість, за Платоном, припускає «належну міру», певну рівність. При цьому, він (із посиланням на Сократа) розрізняє два види рівності: «геометрична рівність» (рівність за гідністю і чеснотами) і «арифметична рівність» («рівність міри, ваги і числа»). Пояснюючи зміст такого розрізнення, Платон зауважує, що «для нерівних рівне стало б нерівним, якби не дотримувалася належна міра». «Геометрична рівність» – це «найкраща рівність»: «більшому вона приділяє більше, меншому – менше, кожному даруючи те, що відповідно до його природи»

Платон поділяє і розвиває далі природно-правове становище Сократа про те, що законне та справедливе суть одне і те ж.

Система правосуддя в платонівскому державі – конкретна трансформація законів Космополісу, тобто зразок природного права. Але по суті це ідеальне право, тобто умоглядна конструкція, яка дає відповіді на питання – яким має бути право, яка його найкраща модель. Зі світу ідей як ідеальних образів, світу в його чистому вигляді слід черпати еталони і критерії земної права людей.

На думку Платона право має дві іпостасі – метафізичну й емпіричну. Метафізична іпостась – це ідеальний «метаправо» (природне право) як можливість існування досконалого законодавства та оптимального правопорядку, емпірична – це жива право, яке існує в соціальній реальності, або позитивне право. Між встановлюється причинний ними зв’язок, який не повинна перериватися, щоб не завдати шкоди державам і народам. Ідеального права в реальному житті немає.

У свою чергу позитивне право являє собою лише бліду тінь ідеального права. Але це не означає, що ідеального права немає взагалі. Воно існує як сукупність вихідних імперативів, що відповідають вищому призначенню людського існування і тих інституцій, у форми яких одягнене їхнє буття.

Таким чином, багато положень платонівського праворозуміння мали великий вплив на подальший розвиток філософсько-правової думки.

 

 

У ХVІІ ст. панувала школа природного права, але вона не витиснула позитивного, тільки посунула його за межі науки, як другорядне. А між тим, економіка у Європі розвивається. Грошові стосунки все більше поширюються, росте міжнародна торгівля тощо. З’являються нові вимоги до юристів. З числа поборників природного права виділяються просвітники.

Термін «просвітництво» вперше було вжито Вольтером і німецьким філософом І. Г. Гардером. Просвітництво, за І. Кантом, – це епоха розвитку людства, сутність якої у широкому використанні людського розуму для реалізації соціального прогресу. Воно, як ідеологія вільнодумства, сягає корінням Дж. Локка. В Англії було багато його учнів і послідовників. Джон Толанд (1670 -1722) ; Антоні Коллінз (1676 – 1729) ; Джозеф Пристлі (1733 – 1804) ; Ентоні Ешлі Купер (лорд Шефстбері)  (1670 – 1713) ; Френсіс Хатчесон (1694 – 1746) ; Бернард Мандевіль (1670 – 1733) тощо. Одним з видатних просвітників Англії ХVІІІ ст. був шотландський філософ Давид Юм (1711 – 1776), який виступав проти договірної теорії виникнення держави. За ним держава розвивалася з сім’ї, а влада в ній досягалась шляхом узурпації, а не договору. Соціальний досвід Англії у боротьбі з монархією, сутність якої була боротьба за економічні та правові свободи під релігійними гаслами, поступово набував поширення на теренах Старого і Нового світу. З Англії у ХVІІІ ст. просвітництво поширилось у Францію, а пізніше (у ХІХ ст.) воно стверджується у