Суверенітет як об’єкт державної зради: доктринальний аналіз

За Конституцією України 1996 року держава позбулася колишнього декларування керівної ролі партії. Відомо, що в СРСР принцип суверенітету тлумачився як форма повновладдя трудящих (експлуататорські класи участі в реалізації державної влади не брали) ; «з перемогою соціалізму принцип суверенітету означав повновладдя всього політично й морально єдиного радянського народу» [19, с. 182].

Нині держава, згідно з частиною 2 статті 5 Конституції України залежить лише від одного суб’єкта – українського народу як носія суверенітету та єдиного джерела влади [20]. Верховенство державної влади – це її необмеженість жодними чинниками, окрім Конституції України, природного права й законів. На території держави відсутня будь-яка конкуруюча влада, тобто двовладдя виключається, оскільки це призводить до розпаду на низку самостійних утворень. На всій території визнається єдина легітимна вища юридична сила законів, виданих парламентом або народом на референдумі.

Зазначимо, що референдум, як і інші форми безпосередньої демократії, не повинен застосовуватися сам по собі або лише у зв’язку з конституційною фіксацією принципу народного суверенітету. Безпосередня й представницька демократії є важливими об’єктами конституційного регулювання та мають бути легальними способами й засобами реалізації влади. Правове регулювання процесу здійснення безпосередньої демократії, зокрема референдуму, спрямовується на те, щоб поєднати ці форми зі способами й засобами, які характеризують представницьку демократію, взаємодоповнити їх, проте не зробити конфліктними з можливою підміною парламенту референдумом (чи навпаки), про що вказано в абзацах 4, 5 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного суду України від 16 квітня 2008 року № 6-рп/2008 [21].

Верховенство державної влади проявляється у визначенні всього ладу суспільних відносин, загального правопорядку, правосуб’єктності учасників: органів публічної влади, об’єднань громадян та індивіда.

Важливою ознакою суверенітету державної влади є її єдність, що виражається у функціонуванні органів законодавчої, виконавчої й судової влади, Президента України, прокуратури. Сукупна компетенція зазначених інституцій охоплює всі повноваження, необхідні для здійснення зовнішніх і внутрішніх функцій держави. При цьому різні органи, що належать до такої системи, не можуть надавати одним і тим самим суб’єктам за подібних обставин взаємовиключні правила поведінки. Цьому слугує конституційне закріплення принципу розподілу влади, який декларує, що кожний вищий орган державної влади повинен діяти в межах власної компетенції [10, с. 49-50].

Зовнішній суверенітет означає незалежність насамперед у зовнішньополітичній сфері. Поняття державного суверенітету для міжнародного права є одним із базових, оскільки покладається в основу таких його загальних принципів, як суверенна рівність держав, взаємна повага державного суверенітету, невтручання держав у внутрішні справи одна одної, територіальна цілісність держав тощо [22, с. 27]. Утвердження зовнішньоекономічного суверенітету нашої держави, на думку окремих фахівців, до яких приєднуємося й ми, є радше наміром, програмою [23, с. 27].

Слушною є позиція щодо пов’язаності суверенітету України не лише й не стільки з юридичним нормуванням на конституційному рівні положення про суверенність держави, скільки із забезпеченням цього політико-правового стану економічними, дипломатичними та іншими засобами [10, с. 51].

Державний суверенітет є верховною владою, похідною від народу. Тому можна підсумувати, що суверенітет держави обмежується суверенітетом народу. Важливою складовою народного суверенітету є право визначати та змінювати конституційний лад відповідно до частини 3 статті 5 Конституції України [20]. Оскільки влада народу є первинною, єдиною й невідчужуваною, то лише народ має право безпосередньо шляхом всеукраїнського референдуму визначати конституційний лад в Україні, який закріплюється Основним Законом України, а також змінювати конституційний лад внесенням змін до Конституції України в порядку, встановленому її розділом ХШ. Належне виключне право не може бути привласнене в будь-який спосіб державою, її органами або посадовими особами (абзаци 1, 2 пункту 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 5 жовтня 2005 року № 6-рп/2005) [24].

У Рішенні Конституційного Суду України від 11 липня 1997 року № 3-зп (справа щодо конституційності тлумачення Верховною Радою України статті 98 Конституції України) зазначено, що прийняття Конституції України парламентом було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу (відповідно до абзацу 1 пункту 4 мотивувальної частини рішення [25]), тобто одноразовим актом.

Суверенітет може бути також національним, що передбачає політичну свідомість нації, її реальні можливості визначати характер свого життя, у тому числі насамперед можливість самовизначення (політичного), наприклад, створення національно-культурної або національно-територіальної автономії, утворення самостійної держави [26, с. 109].

Висновки. Суспільно й особистісно значимі світоглядні орієнтири визначають динаміку та вектор розвитку суспільства й держави [27, с. 68; 28, с. 228]. Проте глобальні процеси трансформації політичної системи, руйнування колишніх пріоритетів в економіці й духовному житті, інтеграція в міжнародне співтовариство спричиняють потребу в переосмисленні ціннісно-світоглядних уявлень. Очевидним є факт визначення ступеня прогресу цивілізаційного розвитку залежно від можливості корегування політико-правових процесів регресного характеру [29, с. 27-28]. Проте наведені положення не стосуються суверенітету, без якого не існує й держава. Державний суверенітет пов’язаний із народним і національним фактично як наслідок згаданих правових явищ.