Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Світовий ринок трудових ресурсів та міжнародна міграція

Тип роботи: 
Реферат
К-сть сторінок: 
7
Мова: 
Українська
Оцінка: 
Вступ
Міжнародні міграційні процеси регулюються країнами, які беруть участь в обміні трудовими ресурсами. Контролю та регулюванню підлягають соціальний, віковий та професійний склад мігрантів, рівень в'їзду і виїзду іноземних трудящих. Функції міждержавного та внутрішньодержавного розподілу робочої сили: визначення обсягу та структури міграційних потоків дедалі більше виконують міністерства праці, внутрішніх та закордонних справ, а також спеціально створені державні та міждержавні органи.
Вербування іноземної робочої сили здійснюється нині, як правило, за допомогою створених за кордоном державних вербувальних комісій, до функцій яких входить ретельний відбір кандидатів для роботи на підприємствах своєї країни з урахуванням їх віку, здоров'я, кваліфікації.
Важливим елементом державної імміграційної політики є встановлення юридичного статусу трудящих-мігрантів, який визначає їхні соціально-економічні, трудові, житлові та інші права, закріплені як в міжнародних угодах, так і в національних законодавствах. Цей статус не надає іноземним працівникам політичних прав, обмежує здебільшого їх участь у профспілковій діяльності, регламентує строки перебування іммігрантів у приймаючій країні. Різноманітні аспекти трудової міграції і статусу іноземних працівників віддзеркалюються у двосторонніх та багатосторонніх угодах, відповідних національних законодавчих актах та урядових постановах.
Засоби і методи реалізації державної міграційної політики змінюються залежно від конкретної ситуації на ринку праці. Так, в умовах дефіциту трудових ресурсів у західноєвропейських країнах застосовувались державні заходи заохочення імміграції, у тому числі й нелегальної. Коли ж інтереси підприємства породили потребу в зниженні рівня імміграції, державне регулювання поставило бар'єри новому припливу іноземних працівників.
 
ЗАГАЛЬНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗВИТКУ СВІТОВОГО 
РИНКУ ТРУДОВИХ РЕСУРСІВ ТА ПРИЧИНИ 
МІЖНАРОДНОЇ МІГРАЦІЇ
Світовий ринок трудових ресурсів – це система відносин, що виникає з приводу постійного балансування попиту та пропозиції щодо світових трудових ресурсів, яка склалася у зв’язку з нерівномірністю кількісного та якісного розміщення робочої сили по світу. Іншими словами:
Світовий ринок робочої сили – це сукупність трудових ресурсів світу, які пропонуються і купуються на міжнародній діловій арені.
Трудові ресурси розміщені по світу нерівномірно, а тому в одних країнах відзначається недостача робочої сили, в той же час, як в інших країнах населення набагато перевищує потреби в робочих руках. Найбільші проблеми з безробіттям виникають у густонаселених регіонах світу і малорозвинених країнах, що часто співпадає.
Густонаселеними вважаються в основному Південна і Південно-Східна Азія, Північна і центральна Африка, північна частина Латинської Америки.
Світовий ринок трудових ресурсів знаходиться постійно в русі, тобто переживає тенденційні зміни.
Основні особливості динаміки професійної структури і форм зайнятості активного населення світу:
  • збільшується потреба в освічених висококваліфікованих працівниках в галузі електронної техніки, а відповідно збільшується кількість людей, потреба в професії яких відмирає.
  • в розвинених країнах настає насиченість економіки “білими комірцями”, а тому вони стають безробітними.
Явище міжнародної мігації населення досить давне і залишило помітний слід у розвитку людства. Більша частина населення деяких країн, наприклад: США, Канада, Австралія складається з нащадків колишніх емігрантів.
Міграція трудових ресурсів – це переміщення людей у територіальному просторі з метою пошуку місця роботи.
Міжнародна трудова міграція – це форма МЕВ, яка полягає у переливі трудових ресурсів з одних країн інші і виражає процес переозподілу трудових ресурсів між ланками світового господарства.
Основні причини існування міжнародної трудової міграції:
1.з боку країни, з якої йде міграція:
  • велика густота населення.
  • масове безробіття.
  • низький життєвий рівень і заробітна плата.
  • виробнича необхідність (для спеціалістів, що працюють у слаборозвинених країнах).
2.з боку країн, які приймають міграцію:
  • потреба у додатковій висококваліфікованій робочій силі.
  • потреба у додатковій дешевій робочій силі.
  • порівняно висока зарплата.
 
ОСОБЛИВОСТІ РЕГУЛЮВАННЯ МІГРАЦІЇ
НА РЕГІОНАЛЬНОМУ РІВНІ (ШЕНГЕНСЬКА ЗОНА)
Одним із основних методів регулювання міграційних процесів є укладення міжнародних договорів як у рамках двосторонніх домовленостей (Франція і Алжир, Німеччина і Туреччина), так і на рівні міжнародних угод, метою яких є введення умов для переміщення робочої сили (Шенгенська угода). Крім того, двосторонні угоди укладаються як на рівні двох країн, так і на рівні установ та організацій, де основним центральним органом виступають відомства у справах міграції. З цією метою в усіх країнах створені державні органи, що вирішують питання переміщення робочої сили через державні кордони. Дані органи працюють як у складі органів міністерств внутрішніх справ (Австрія, Чеська Республіка, Кіпр, Естонія, Фінляндія, Німеччина, Греція, Латвія, Литва, Польща, Португалія, Словаччина, Словенія, Болгарія, Румунія, Великобританія), міністерств праці та соціальної політики (Іспанія), міністерств юстиції (Угорщина, Iрландія, Мальта, Нідерланди, Швеція), в рамках кількох служб (Франція, Італія) або як незалежні інституції (Бельгія, Данія, Люксембург).
Функції органів з питань міграцій суттєво відрізняються, оскільки в одних країнах їх повноваження визначаються в рамках одного питання, в той час як в інших – охоплюють цілий спектр обов’язків. Таким чином, у країнах діє така система органів:
  1. З питань міграції (у Фінляндії, Греції, Норвегії, Іспанії – це Управління у справах іноземців; у Італії, Словаччині та Швейцарії – міграційне бюро; у Литві та Бельгії – міграційні департаменти.
  2. З питань міграції та набуття громадянства країни (Бюро громадянства та міграції (Латвія), Бюро імміграції та національності (Угорщина), Департамент міграції та цивільної реєстрації (Кіпр), Служба з міграції та натуралізації (Нідерланди, Словенія)).
  3. З питань міграції та надання притулку (Департамент з питань міграційної політики та надання притулку (Чеcька Республіка), Федеральне бюро з питань міграції та у справах біженців (Німеччина)).
  4. З питань прикордонного контролю та по роботі з іноземцями (Департамент імміграційної політики та прикордонного контролю (Австрія), Служба по роботі з іноземцями та прикордонного контролю (Португалія)).
  5. З питань репатріації та по роботі з біженцями (Бюро з питань репатріації та іноземців (Польща), Департамент у справах громадянства та біженців (Мальта)). При регулюванні міграційних процесів використовується цілий ряд інструментів, обмежень та домовленостей.
Основними критеріями усіх механізмів є кваліфікаційний рівень мігрантів, віковий ценз, стан здоров’я, соціальна приналежність та юридичний статус. Так, Люксембург активно стимулює міграцію висококваліфікованих спеціалістів у сфері фінансів та банківської справи, Ірландія заохочує міграцію спеціалістів з інформаційних та комп’ютерних технологій, архітекторів, інженерів-будівельників. Швеція проводить попередній психологічний та медичний огляд іноземних працівників перед їх наймом на роботу. В багатьох країнах не допускаються іноземці, які мали судимість або належать до певної політичної партії. Франція заохочує сімейну інтеграцію. Німецький уряд установив обмеження щодо міграції іноземців у певні регіони з високим рівнем навантаження ринку праці. Якщо ретельніше розглянути основні інструменти управління міграційними процесами, то можна виокремити такі способи регулювання:
  1. Обмеження відповідно до визначених критеріїв (дозвіл на роботу обмежується певним терміном через введення жорстких критеріїв поновлення контракту і скорочення переліку громадянських прав, зокрема на збори, асоціації, возз’єднання сімей).
  2. Заборона міграції.
  3. Стимулювання міграції лише певної категорії мігрантів (система квот, яка передбачає щорічне надання заявок щодо найму за кордоном робочої сили).
  4. Помірковані обмеження (проведення легалізації мігрантів). Регулювання міграційних процесів передбачає ряд обмежень.
Це і пряме квотування, часові обмеження (визначається термін перебування мігрантів), фінансові обмеження (щорічні квоти для інвесторів, що вкладають певну суму в країну), як уже згадувалося професійно- кваліфікаційні обмеження (заохочується міграція на малооплачувані, непрестижні види робіт, спеціалістів рідкісних професій, висококваліфіковані спеціалісти), штрафні санкції (порушення норм трудового законодавства), регулювання зарплати мігрантів, встановлення митних внесків чи бар’єрів.
Окрім обмежень щодо міграційних потоків діє система стимулів та пільг. Наприклад, надання пільг певним категоріям мігрантів (національна приналежність), стимулювання репатріації мігрантів, програми матеріальної компенсації, програми професійної підготовки, щоб полегшити умови повернення мігрантів на батьківщину, програми економічної допомоги регіонам масової еміграції. Інструменти регулювання можна умовно поділити відповідно до характеру участі країни у міграційному процесі (як країни призначення чи країни походження). Країна призначення мігрантів регулює міграційні процеси шляхом упровадження щорічно імміграційних квот відповідно до потреб ринку, а також різних вимог до особи мігранта, надання пільг певним категоріям мігрантів, їх легалізація, програми стимулювання повернення мігрантів.
Спільна міграційна політика представляє загальноєвропейський рівень регулювання міграційних процесів у рамках об’єднання і передбачає сукупність заходів із управління міграцією, що є обов’язковими для виконання країнами-членами. Оскільки усі країни-члени ЄС зазнають вагомого впливу міжнародної міграції, країни погодилися розробити національні імміграційні політики відповідно до основних положень ЄС. Європейська комісія внесла пропозиції для розробки цієї політики, більшість з яких тепер стали основою законодавства ЄС. Регіональний рівень передбачає національний рівень регулювання міграційних процесів у рамках потреб ринків праці окремих регіонів країни. На підставі регіональної міграційної політики визначаються основні засади національної міграційної політики країни.
Національний та регіональний рівні представляють мікрорівень регулювання міграційних потоків, у той час як спільна міграційна політика – макрорівень. Міграційне законодавство країн-членів ЄС суттєво відрізняються. Наприклад, постійна боротьба із нелегальною міграцією змусили уряди Італії, Іспанії та Португалії проводити масову легалізацію мігрантів, щоб частково вирішити проблему із нелегальним працевлаштуванням. Однак існування єдиної системи безперешкодного руху робочої сили в рамках ЄС змушують країни, які потерпають від напливу, наприклад, легалізованих в Італії чи Іспанії мігрантів, частково закривати свої ринки. Крім того, масова легалізація мігрантів спричиняє нову проблему для ринку ЄС – розбалансування внутрішнього ринку ЄС, що може призвести до зниження рівнів оплати праці. Розширення ЄС суттєво впливає на посилення міграційного руху населення між країнами, особливо це стосується трудової міграції.
 
ВИСНОВОК
Питання спільної міграційної політики потребує розроблення надійних заходів у рамках двох політик – країни призначення та походження, що надали б вигоду усім сторонам міграційного процесу за рахунок інвестування людського капіталу в економіку країни призначення та отримання значних переваг від цього країні походження. Для ЄС міграційні потоки мають дві особливості, а саме, передбачають внутрішню міграцію країн-членів ЄС та міграційні потоки із третіх країн. Міграційну політику країн- членів ЄС стосовно мігрантів із країн-членів можна поділити на два типи політик. Міграційна політика країн-донорів робочої сили, що передбачає заходи із регулювання від’їзду робочої сили та захист інтересів мігрантів за кордоном. 2. Міграційна політика країн-реципієнтів робочої сили, що передбачає регулювання приїзду мігрантів, їх перебування в країні.
Фото Капча