Тема вчительства у творчості українських письменників ХХ століття

У 1893 р. Іван Франко написав п'єсу «Учителі», яка невдовзі була поставлена театром «Руської бесіди». Автор визначив твір як комедію. Вустами головного героя твору Івана Ткача, Іванові Яковичу вдалося передати давнє грецьке висловлювання: quem di oderepaedagogumfecere («Кого боги зненавиділи, педагогом зробили»).

Кваліфікованого, гуманного, відданого своєму покликанню вчителя увосьме переводять на інше місце роботи – в село, що ще дальше знаходиться від міста та так званої «цивілізації». Причина цього – постійні конфлікти Ткача з «п'явками людськими», тобто з місцевим чиновництвом, шинкарями й іншими дурисвітами, які користуються безграмотністю та темнотою українського селянства. Змальована у творі картина є доволі актуальною для сьогодення. Проте Франко-драматург акцентує увагу не на матеріальний стан учителя («Народний учитель у моїй комедії «Учитель» зовсім не голодний... «) [2, с. 2]і його соціальну незахищеність, а на пасивність сільської громади, невміння обстоювати належні їм права, дбати про майбутнє своїх дітей. Соціальний статус учителя в Австро-Угорській імперії був доволі високим, а порівняння оплати праці сучасного і тодішнього педагога виразно свідчить не на користь нашої освіти. Переборовши упереджене ставлення селян до шкільної лави, Омелян на випускному екзамені учнів-початківців звертається до своїх підопічних: «Правда, скупенька моя наука. Самі початки. З того ще чоловік мудрим не буде. Але я старався подати вам спосіб, як собі далі радити, як далі вчитися» [3]. Певно, в цій фразі Франкового персонажанам подано основну й категоричну вимогу мислителя до школи і будь-якого педагога: виробити методологію навчання для своєї аудиторії, навчити вчитися, власне, подати спосіб, як собі «далі радити». «Панівна верхівка намагалася зробити школу – а отже і освіту взагалі – ненависною для народу» [5]. Так, один селянин наприкінці драми, коли школа для них перетвориться із ворога на друга, скаже Ткачеві: «Адже і у нас уже більше двадцяти літ школа. Зразу нас били та мучили, щоб ми школу закладали. Добре. Ми заложили. Тоді нас обдерли до сорочки на будову. Добре, ми збудували. Тоді показалося раптом, що для нашої школи нема вчителя й вона три роки стояла пуста. А врешті надали і вчителя, той жив у нас п'ятнадцять літ і нічого не вчив. Сам орендареві вислугувався, на людей скарги писав, а прийшлося що до чого, як бувало пан інспектор на візитацію приїде, то з сусіднього села хлопців позичав... «, на що Ткач: «... Але ж не школа вас обдерла. Школа для вашого добра заведена. Щоб ви межи людьми люди були». Війт: «А хіба й без неї ми пси? Пси не пси, а темні. Хто не хоче, то вас ошукає, отуманить, одурить». Війт продовжує: «... ось ви такі вчені та просвічені, а гинете з голоду в селі і мусите чекати нашої ласки, темних бойків! Ну, трібуйте і одуріть нас. Га?», а Ткач на те: «... мій обов'язок учити... « [5, с. 118].

Вольф підсумував: «А можна було без того всього обійтись і жити собі спокійно. Ви самі того не хотіли, на себе самого і нарікайте!.. « [5, с. 118]. От який ідеал учителя!

Драматизм конфлікту Ткача та місцевої влади підсилюється серйозною хворобою учителя, який увосьме піднімає занедбану школу, бореться із опором війта, шинкаря, недовірою селян.

Так, наприклад, і шинкар (такий собі сільський глитай) не залишився осторонь. Відразу ж він хоче втягнути у рабство, «підрізати крила» про всяк випадок. Він хоче, аби Омелян підписався як поручитель на грошовому документі (варто відзначити неабияку силу переконання Вольфа, який твердить, що лише така шанована людина викликає у нього довіру). І це при тому, що учитель щойно приїхав і його ще ніхто не знає. Звичайно, це й насторожило Ткача, нахабство і цинізм Зільберглянца довели його до нестями.

Шинкар та війт об'єднують свої зусилля і йдуть у відкритий наступ на вчителя. Жодна дитина не з'являється на шкільному подвір'ї зранку, натомість приходить зграя підпоєних шинкарем парубків, що трощать шкільне майно, знущаються над вчителем. Лише вистріл Омеляна із револьвера повертає їх до розуму. Небажання селян пускати дітей до школи підсилено чутками про те, що Омелян та Юлія живуть «на віру».

 

 

Перед читачем «Борис Граб» постає як окремий самостійний твір. Поміж тим у первісному своєму вигляді оповідання було частиною повісті «Не спитавши броду», яку І. Франко так і не завершив. Окремі фрагменти її автор розвинув і на їхній основі створив кілька оповідань, в тому числі і «Бориса Граба». Варто звернути увагу на перше речення оповідання, в якому йдеться про долю юного герояпісля того, як він закінчив гімназію: «Батько бажав, щоби син, скінчивши гімназію, йшов до духовної семінарії, але Борис уперся і пішов на медицину» [6, c. 177].

У «Борисі Грабі» йдеться про те, як читання книги, яка стає основним чинником виховання, формували характер головного героя, його світогляд.

Водночас І. Франко вкладає в уста свого героя і такі формулювання, до яких наука дійде вже на наступних етапах свого розвитку. Це, зокрема, положення про те, що основне завдання інтерпретації художнього твору полягає у тому, щоб ліквідувати дистанцію між ним