Тема вчительства у творчості українських письменників ХХ століття

Для Міхонського осягнення твору – тривалий і навіть нескінченний процес. Кожне нове прочитання відкриває у ньому нові грані. Міхонський утверджує необхідність активного ставлення до твору. Водночас він постійно наголошує, що у діалозі між твором і тим, хто сприймає, вирішальну роль відіграє твір.

Вчитель говорить Борису Грабу: «Ти досі студіював “Одіссею” планіметрично, як одну площу, на якій стоїш і сам». Такому студіюванню Міхонський протиставляє підхід стереометричний, що полягає у тому, щоб осягнути твір «не як площу, а як річ відрубну, заокруглену в собі, як окремий світ, наділений власним рухом, власним життям» [6, с. 184].

Велику увагу, як я вже зазначав, приділяє Міхонський проблемі взаємин між літературою й історією. Він вчить Бориса «розуміти всякий твір людського духу на основі того часу й тих живих людських взаємин, яких він був витвором і виразом» [6, с. 186]. Що ж до історії, підкреслював вчитель, її треба «розуміти аналітично, із свідоцтв та настроїв тогочасних людей, а не з готових шаблонових конструкцій шкільних підручників» [6, с. 186].

Та програма вивчення художніх творів, яку Міхонський розгорнув у бесідах зі своїм учнем, якщо можна так сказати, синтезує положення кількох літературознавчих шкіл, зокрема біографічної і культурно-історичної. По-перше, йдеться про вивчення біографії письменника і психології його творчості. По-друге, вчитель говорить про розуміння історичної основи твору, його зв’язку з епохою, із соціальним і культурним середовищем. По-третє, Міхонський наголошує на необхідності пильної уваги до художньої своєрідності твору, до його форми. Певною мірою програма Міхонського, детально викладена у другій редакції оповідання, відображає те, до чого прийшов сам Іван Франко. Згадаємо, з одного боку, працю «Із секретів поетичної творчості», а з другого, його дослідження з історії української літератури, створені на початку 1900-х років. Проте не варто забувати того, що Міхонський є повнокровним літературним персонажем, а не просто рупором авторський ідей.

Франко говорить про те, як Міхонський потрапив до Перемишля: він був «емігрантом із Росії, що одержав надзвичайно широку освіту і готовився до далеко виднішої наукової кар’єри, ніж кар’єра бідного гімназійного “бельфора” в галицькім провінціальнім місті,... якась незвичайна катастрофа викинула його з колеї і прогнала в світ» [6, с. 188-189]. Не маючи щастя в особистому житті, Міхонський «чув потребу хоч якої-будь духової, свобіднішої і шкільним регуляміном непрописаної роботи, і вдовольняв сю потребу працею над ширшим, свобіднішим розвиванням бодай одного найздібнішого та найхарактернішого – де йому бачилось – із поміж своїх учеників» [6, с. 188]. Зазначу, що в редакції 1890 р. не було згадано про «незвичну катастрофу», якої зазнав Міхонський.

Для Міхонського книга була важливим засобом виховання. Він не нав’язував учневі свою думку, а намагався активізувати його мислення, пробудити його думку. Учитель вступав у діалог з учнем, вів з ним дискусії про прочитані твори. Далі «з-поза артистичних і поетичних дискусій висувалися уваги про саме людське життя, про сучасні заходи і змагання людського духу, про сучасну науку історичну, природничу і суспільну» [6, с. 188]. Часто Міхонський ставив питання, на які Борис Граб неодмінно мусив шукати відповідь.

Виховуючи читача, формуючи його естетичні смаки, Міхонський сприяв формуванню Бориса Граба як громадянина, як людини із широким баченням минулого та сучасності і високими моральними принципами.

Програма Міхонського полягала у тому, що учень повинен ознайомлюватися з творами світової літератури переважно в оригіналі. Про шедеври європейської класики учень дізнавався паралельно із вивченням іноземних мов. Міхонський враховував і вікові особливості свого учня. Його рекомендації були свого роду планами на перспективу. Коли Борис виявив зацікавлення творами Данте і Ариосто, Міхонський «радив їх лишити собі на час по матурі» [6, с. 187].

Постає питання про наслідки уроків Міхонського. В оповіданні «Борис Граб» про це сказано коротко. Про це йшлося у незавершеній повісті «Не спитавши броду», але там проблема виховання набуває дещо іншого забарвлення. У варіанті повісті, що зберігся, немає такої поширеної оповіді про гімназійні роки Бориса Граба, такого детального висвітлення педагогічної програми Міхонського. Натомість тут уже Борис Граб – студент медичного інституту – вчить ТоньоТрацького глибокому розумінню поезії як важливої суспільної справи. Але цей мотив у повісті є периферійним, він не займає головного місця у багатопроблемному творі, густо заселеному персонажами, кожний із яких має свою долю.

Проблема читача і читання, типології читача стала однією із основних, фундаментальних у літературознавстві ХХ і нинішнього століття. Іван Франко, випереджаючи свій час, зробив неоціненний внесок у вирішення цієї проблеми.  

 

 

 

Народився Борис Дмитрович Грінченко 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр поблизу села Руські Тишки, тепер Харківського району Харківської області, в родині збіднілих дрібнопомісних дворян. Нестримний потяг до знань, любов до слова, бажання оволодіти законами прекрасного виявилися у хлопця ще з раннього дитинства. Він багато і натхненно читає. Інтереси його різнобічні й ґрунтовні. Тонка і вродлива дитяча уява насичувалася вабливим світом образів, заохочувала