Тема вчительства у творчості українських письменників ХХ століття

З 1874 по 1879 рік Борис Грінченко навчається у Харківському реальному училищі, де зближується з народницькими гуртками. За поширення заборонених царським урядом видань його заарештовують і кілька місяців тримають в ув’язненні. Після звільнення Борису Дмитровичу довелося залишити навчання і самому почати заробляти на прожиття. Суворі обставини дійсності змушують юнака дбати і про шматок хліба, і не зрікатися книжки. Так сталося, що, працюючи в казенній палаті, Грінченко мешкав у сім’ї шевця. Допитливий і працьовитий, він скоро навчився шити чоботи і мав від цього невеликий заробіток. Економлячи, обмежуючи себе у всьому, письменник таким чином заощаджував гроші на книги.

Здобута самоосвіта дозволила Б. Грінченку скласти іспити на звання народного вчителя при Харківському університеті. З 1881 року починається його освітньо-педагогічна діяльність, яка тривала до 1893 року. Саме його педагогічна діяльність надихнула його на написання творів на тему вчительства.

Окреме місце серед прози Бориса Грінченка займають його твори з життя інтелігенції: «Зустріч», «З заздрощів», «Історія одного протесту», «Сам собі пан» та інші. Деякі з них написано у гостро сатиричному ключі.

Б. Грінченко в малих формах епічної творчості переважно послуговувався традиційними формами письма. Проте в його прозі головний акцент зроблено на внутрішньому стані людини.

 

 

Бориса Грінченка вважають майстром малої прози, а сам його творчий діапазон достатньо широкий: це оповідання для дітей («Грицько», «Олеся», Сестриця Галя» та інші), про безрадісне життя сільської школи, учителів («Екзамен», «Хата», «Непокірні»). Справжніми перлинами серед оповідань Б. Грінченка є твори про сільську недолю. Серед них – «Хата», «Без хліба», «Каторжна».

Порівнюючи Україну М. Гоголя, казковий край, «где все обильем дышит», С. Єфремов відзначав: «У Грінченка Україна – то край тяжкої праці, край злиднів..., край безмежного терпіння й знущання владущих класів та урядових органів».

 

 

Перед нами Постає Микола Кравченко, що за сумісництвом є студентом останнього курсу історико-філологічного факультету. Микола віддається культурницькій роботі серед народу й щиро вважає, що єдиний спосіб допомогти народові – це просвіта, а найдоцільніший політичний лад – парламентаризм (система політичної організації держави, за якої чітко розмежовані функції законодавчої та виконавчої влад за привілейованого становища парламенту).

Микола Кравченко прибуває в село на запрошення багатого поміщика Городянського, щоб стати репетитором для його сина. Через те, що він в селі, він починає вести розмови з селянами, навчає їх грамоти та читає їм українські твори.

Проте, надії Кравченка прислужитися рідному народові зазнали краху, бо до його культурницьких дій насторожено поставилися самі селяни. Коли поміщик Городянський довідався про неблагодійні заходи молодого вчителя, то вирішив звільнити його з посади.

Від важкої вчительської праці гине і реальний, земний «сонячний промінь» у житті Кравченка – донька поміщика Катерина, що зреклася свого середовища й вирішила зблизитись з народом.

Темою твору є правдиве зображення праці інтелігента-культурника, небайдужого до долі власного народу та відтворення взаємин української інтелігенції із селянством, показ перших кроків до зближення представників українського національно-культурного руху кінця 80-х рр. З народом.

Ідеєю, звісно ж, є возвеличення праці, спрямованої на просвітництво народу, розвиток культури рідної мови, щирого почуття кохання; засудження підступності, жорстокості, прагнення принизити простий люд, тримати його в рабській покорі, залежності.

Основною думкою твору є слова головного героя твору – Миколи Кравченка: «Не біймося, що нас мало. Все велике починається з малого! Ставаймо до великого діла, і воно саме заставить нас вирости, зробитися дужими і того діла достойними…»; «…щоб учити по-вкраїнському і вважати вкраїнську мову за мову, а не за покидьок» [7, с. 14-15].

Отже, в цьому творі змальовується важка та невдала спроба Миколи Кравченка (за сумісництвом вчителя) популяризувати в селі просвітництво та допомогти неосвіченому селянству.

 

 

Це оповідання є одним із наймилосердніших в творчості Бориса Грінченка. «Украла» сповнено авторським гуманізмом, в основі якого лежить віра в людину, в її здатність до милосердя.

Твір починається тим, що вчитель заходить в клас і бачить, що діється щось не те. «Усі мовчали, стоячи навкруг одної парти. На тій парті сиділа Олександра» [8, ст. 12]. Олександра – школярка першого року, дочка сільського писарчука-п'янички. Вона сиділа, низько похнюпивши голову і втупивши очі у свій стіл. «її біляве, усе у веснянках, обличчя було біле як крейда. Вона вхопилася руками за стіл, мов боялася, що її тягтимуть кудись силоміць»[8, ст. 12-13]. Після чергового запитання вчителя «що діється?» учні розказали йому, що школярка Олександра вкрала у своєї однокласниці хліб. Хліб був украдений у Пріськи – подруги і товаришки Олександри. Батько її був у економії за прикажчика. Пріська була дівчина сита, добре годована – вона завсігди приносила з дому гарну їжу: пиріжки, перепічки, коржі тощо. Вона погано вчилася, але була дуже весела і не могла говорити не сміючися» [8, ст. 13]. Учитель, не вірячи, що Олександра здатна на крадіжку, почав допитувати її чи це правда, проте дівчинка тільки плакала, сиділа як кам’яна та не могла