Теорія економіки пропозиції

 

Теорія “економіки пропозиції” виникла у другій половині 70-х рр. ХХ століття, до певної міри як реакція на кризу 1973 – 1975 рр., в зв’язку з неспроможністю кейнсіанської теорії запропонувати ефективні заходи проти стагфляції, одночасного падіння виробництва та зростання цін.

Термін "економічна теорія пропозиції", або "сепплайсайд економіко" (supply-side economics) був уперше використаний американським фахівцем з питань бюджетно-податкової політики Г. Стейном у 1976 р. 

Університетську науку серед прихильників теорії економіки пропозиції представляли професори А. Лаффер (університет південної Кароліни), Р. Мандель (Колумбійський університет), М. Фелдстайн (Стенфордський університет) та М. Боскін (Гарвардський університет).

В теоретичному плані економіка пропозиції не запропонувала нічого принципово нового. Проте, її практичні рекомендації знайшли широку підтримку і були впроваджені урядом Р. Рейгана у 80-х рр. ХХ століття у США.

Як послідовні неокласики представники теорії економіки пропозиції широко пропагандують теорію ринків Ж.-Б. Сея, за якою пропозиція сама створює собі попит. У зв’язку із цим, вони пропонують замінити кейнсіанську політику впливу на попит політикою впливу на пропозицію. 

Сутність теорії економіки пропозиції полягає в перенесенні акцентів з управління попитом на стимулювання сукупної пропозиції, зростання виробництва й зайнятості. Головна ідея прихильників даної теорії – стимулювати пропозицію капіталів і робочої сили. Тому вони вважають за важливе створювати якнайсприятливіші умови для розвитку підприємницької діяльності: зменшувати податки, послаблювати державне регулювання. Єдиний спосіб, у який уряд може стимулювати економічний розвиток, - це поліпшити для фірм перспективи одержання прибутків. Сепплай-сайдери стверджують, що кейнсіанська політика заохочення попиту за допомогою кредитно-грошових і фінансових важелів не призводить до збільшення сукупного попиту, а тільки "роздуває" ціни. На відміну від кейнсіанської теорії, яка вважала заощадження "злом", представники економіки пропозиції відводять їм центральне місце, вважаючи їх нестачу безпосередньою причиною гальмування економічного розвитку. Реальне прискорення економічного зростання, на їхню думку, може бути досягнуто тільки за рахунок залучення у виробництво додаткових ресурсів через систему заохочувальних стимулів, розрахованих на відповідну реакцію суб'єктів господарювання.

Прихильник теорії "економіки пропозиції", відомий американський економіст Артур Лаффер вважає, що нижчі ставки податків можуть дати вагоміші податкові надходження коштів до державного бюджету, ніж високі.

Розглянемо більш детально аргументацію прихильників теорії економіки пропозиції.

 

 

Пропозиція праці визначається вибором індивідів між працею і дозвіллям. Відомо, що зростання податків на заробітну плату означає її фактичне зменшення й призводить до скорочення пропозиції праці. Система державних соціальних допомог, зокрема у зв'язку з безробіттям, також знижує привабливість праці, скорочуючи кількість бажаючих працювати. Тому зменшення граничного оподаткування трудових доходів сприяє розширенню пропозиції робочої сили вже працюючих та стимулює залучення додаткових працівників, для яких гранична корисність одержуваної заробітної плати буде перевищувати граничну корисність дозвілля. Таким чином, приріст трудових ресурсів буде забезпечувати подальший процес нагромадження капіталу, а у підсумку — підвищення норми нагромадження і прискорення економічного зростання в цілому по економіці.

Також А. Лаффер висунув теорію "податкового клина" (tax wedge), який держава "вбиває" між економічними суб'єктами і процесом виробництва. Граничні ставки оподатковування, за порівнянням А. Лаффера, — це "клин між тим, що роботодавець сплачує факторам виробництва, і тим, що вони в кінцевому рахунку одержують у вигляді доходу після відрахування податків... Щоб збільшити виробництво продукту, потрібно здійснити такі заходи політики, які одночасно підвищували б і попит компаній на фактори виробництва, і бажання цих факторів бути зайнятими.

 

 

Для стимулювання заощаджень і інвестицій та на цій основі – забезпечення нарощування виробництва і зайнятості – представники економіка пропозиції пропонують:

• зменшити граничні ставки податків на прибутки підприємств (оптимальний рівень за А. Лаффером – 30 – 35%) і доходи фізичних осіб;
• проводити політику прискореної амортизації, що збільшує внутрішні джерела інвестицій;
• запровадити податкові пільги щодо реінвестування капіталу;
• зменшити оподаткування доходів від власності (процентів і дивідендів). 

Це, з одного боку, підвищує схильність населення до заощаджень , збільшує пропозицію позичкового капіталу і зменшує рівень позичкового проценту. А з іншого – забезпечує зростання зовнішніх інвестиційних ресурсів корпорацій шляхом збільшення ринкової вартості їх активів. Збільшення останньої виникає внаслідок більшої привабливості корпораційних цінних паперів через зростання виплачуваних дивідендів і процентів.

Уявлення про оптимальний рівень оподаткування і стимулюючий вплив зниження податків на інвестиційну діяльність обґрунтовуються відомою кривою Лаффера.( рис. 1 ) На думку автора, крива має показати, що у вигляді податків не можна стягувати до бюджету понад ЗО—35 % доходів — певний фіскальний оптимум. У забороненій зоні доходи бюджету з підвищенням податкової ставки знижуються. В умовах перевищення оптимального рівня оподаткування спостерігаються такі негативні економічні процеси:

• скорочення ділової активності;
• зниження зацікавленості у заощадженні та інвестуванні;
• банкрутство суб'єктів підприємницької діяльності;
• ухиляння від сплати податків;
• значна частка економічних суб'єктів починає функціонувати в "тіньовому" секторі економіки.

 

Рис.1 Крива Лаффера

 

Крива Лаффера ілюструє лише довгострокову залежність між податковими ставками і податковими надходженнями коштів до бюджету. Припустимо, що максимальний обсяг податкових надходжень до бюджету можливий за ставки податку на рівні 40 %. Якщо ставку податку знизити, наприклад до 20 %, то в короткостроковому періоді обсяг податкових надходжень до бюджету зменшиться. Але в довгостроковій перспективі внаслідок зниження ставки податку прибутки громадян і підприємств зростуть, збільшаться заощадження та інвестиції. Це сприятиме зростанню обсягу виробництва і зайнятості, що збільшить бюджетні доходи. Якщо ж ставку податку підвищити, наприклад, до 80 %, то в короткостроковому періоді надходження до бюджету збільшаться, але в довгостроковому періоді це знизить підприємницьку активність в країні й податкові надходження до бюджету зменшаться. 

 

 

Теорія і практична реалізація економіки пропозиції визначила економічну політику й ідеологію уряду Р. Рейгана у США і зміст так званої "рейганоміки" 80-х pp. XX ст. Погляди на пріоритетне значення ринкових механізмів, стимулювання приватної ініціативи, лібералізацію оподаткування, визнання неефективності соціальних програм, обмеження втручання держави в економічні процеси відіграли значну роль в економіці й політиці. В середині 80-х pp. в економіці США відбулися позитивні зрушення: стабілізувався рівень безробіття, знизились інфляція й процентні ставки, тривала структурна перебудова економіки, більш стійкими стали темпи економічного зростання. Результати реалізації настанов економіки пропозиції та монетаризму, що втілилися в концепції "рейганоміки", виглядали більше позитивними, аніж; негативними. Однак чи були ці зміни наслідком впровадження рекомендацій виключно теорії пропозиції, чи сукупності неоконсервативних концепцій, чи навіть продовження регулювання попиту — питання залишається відкритим.

Основою економічного реформування у США за часів правління Р. Рейгана — "рейганоміки" — стало проведення податкової реформи, спрямованої на послаблення податкового тягаря корпорацій: зниження ставок податків на прибуток, проведення політики прискореної амортизації та запровадження податкових пільг щодо реінвестування капіталу. Також одним з її завдань було збільшення заощаджень та інвестування категорій населення із середніми й високими доходами і, отже, підвищення національної норми нагромадження. У 1981—1986 pp. здійснювалися заходи, які передбачали зниження максимальних значень податкових ставок та підвищення мінімального рівня неоподатковуваного доходу, що призвело до послаблення прогресивного характеру податкової системи. У 1986 p., наприклад, було знижено граничну ставку податку на прибуток корпорацій до 34 % і відмінено частину податкових пільг. Реформування оподаткування доходів фізичних осіб виглядало так: замість 14 ставок, що прогресивно підвищувалися від 11 до 50 % було встановлено дві — 15 і 28 % (зазначимо, що вже у 1993 р. прогресивність податків на доходи фізичних осіб підвищилася — було введено п'ять нових ставок податків від 15 до 39,6 %). Разом з тим правління президента Р. Рейгана ознаменувалося зростанням дефіциту держбюджету в кілька разів, необхідність боротьби з яким знижувала можливості додержання принципів економіки пропозиції. Саме значний бюджетний дефіцит став причиною перегляду позицій прихильників економіки пропозиції. Спочатку вони вважали, що дефіцит бюджету, навіть якщо він виник в результаті зменшення оподаткування, є побічним і тимчасовим явищем. Настанови сепплай-сайдерів щодо зниження податків визначалися завданням стимулювання активності економічних суб'єктів, а не досягнення збалансованого бюджету. Ситуація, коли разом зі зниженням податків дефіцит державного бюджету зростає, не вкладалася у схему представників економіки пропозиції. Тому виникла необхідність скорочення видатків держбюджету, а згодом підвищення ставок непрямих податків вже не з метою стимулювання активності економічних суб'єктів, а щоб зменшити бюджетний дефіцит. З іншого боку, динаміка норми заощаджень, що є найважливішим показником для сепплай-сайдерів, показує, що норма приватних чистих заощаджень підвищилася незначною мірою, а норма заощаджень населення практично не змінилася.

Історія сепплай-сайд економікс і "рейганоміки" в цілому закінчилася в момент переобрання Р. Рейгана на посту президента США. В теоретичному плані економіка пропозиції не надала принципово нових ідей, причина її популярності в тому, що вона швидко "діагностувала" наявні економічні проблеми й запропонувала зрозуміле їх вирішення, яке швидко втілилося в політичні рекомендації. Ідеї сепплай-сайд економікс відповідали настроям широких суспільних верств, з їх допомогою вдалося вплинути на економічний світогляд населення. Разом з тим не можна заперечувати, що економіка пропозиції збагатила історію економічної думки, макроекономіку й економічну політику такими поняттями, як "податковий клин", "оптимальна межа оподаткування", "крива Лаффера". Сепплай-сайд економікс ще раз довела, що існує тісний зв'язок економічної теорії і політики, й економічна концепція може стати рушійною силою економічного розвитку.

 

 

1. Історія економічних вчень: Курс лекцій.-Мн.: Академія управління при Президентові Республіки Білорусь, 2004 .- 280 с. 
2. Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с. 
3. Інтернет.