Теорії походження держави

Католицький богослов Фома Аквінський писав, що правитель в державі займає таке положення, як Бог у Всесвіті, як душа в тілі. Керуюча державою воля володаря є разом з тим єдине, що об'єднує в ньому всю свою суть: без неї держава б розпалася.

Релігійні вчення про походження держави мають поширення і понині.

 

 

Вчення, що розглядає державу як продукт розвитку сім'ї.

В основі концепції лежать уявлення про виникнення держави з родини, а громадської та державної влади — з влади батька сімейства.

До найбільш відомих представників патріархальної теорії походження держави можна віднести Конфуція, Аристотеля, Філмера, Михайловського та ін. Вони обґрунтовують той факт, що люди — істоти колективні, які прагнуть до взаємного спілкування, що приводить до виникнення сім'ї. В подальшому, розвиток і розростання сім'ї в результаті об'єднання людей і збільшення числа цих сімей призводять до утворення держави.

Представники цієї доктрини спрощують процес походження держави, по суті справи, екстраполюють поняття «сім'я» на поняття «держава», а такі категорії, як «батько», «члени сім'ї», необгрунтовано ототожнюють відповідно з категоріями «володар», «піддані».

Головною функцією сім'ї є відтворення роду і спільне життя. А держава покликана виконувати зовсім інші функції.

 

 

Система поглядів, згідно з якою держава виникає у результаті договору між людьми як наслідок усвідомлення ними своїх нагальних потреб та інтересів. Згідно з поглядами грецького філософа Епікура (341—270 до н. е.) держава і право з'являються тоді, коли люди уклали між собою угоду з метою забезпечити загальну користь — взаємну безпеку. У 17—18 ст. розроблялися різні варіанти теорії суспільного договору. їх автори Г. Гроцій (1583-1645), Т. Гоббс (1588-1679), Дж. Мільтон (1608-1674), Дж. Лілберн (1614-1657), О. Сідней (1622-1683), Дж. Локк (1632-1704), Б. Спіноза (1632-1677), С. Пуфендорф (1632-1694), X. Томазій (1655-1728), X. Вольф (1679-1754), Ж. Ж. Руссо (1712-1778), О. М. Радищев (1749—1802) та ін. розглядали державу як форму суспільного життя, що засновується людьми добровільно, на основі взаємної згоди. Причини укладення договору пояснювалися по-різному. Т. Гоббс такою причиною вважав усвідомлення людьми необхідності забезпечити мир у суспільстві, гарантувати людині життя, безпеку, спрямувати її дії на досягнення загального блага. Хоча, на думку Т. Гоббса, людина є істотою розумною, але вона дуже егоїстична, нею керують властолюбство, жадоба багатства і бажання шкодити одна одній. У природному, стані це тягне за собою ненависть, ворожнечу, помсту і, як наслідок, «війну всіх проти всіх». Цей ненормальній стан долається за допомогою спільної влади, яка дбає про громад, порядок. Індивіди добровільно передають усі свої права і свободи державі, влада якої «настільки велика, наскільки це можна собі уявити». Так укладається сусп. договір, люди визнають політ, владу і підкоряються їй, виникають особливі узи єдності людей, відносини панування і підкорення, тобто політичний стан як такий. Отже, у Т. Гоббса договір є не просто історія передумовою держави як особливого політ, стану суспільства, а й її необхідною і пост, логічною складовою. Поняття договору має концептуальне значення у поясненні природи держави і політ, життя у цілому.

 

Дж. Локк вважав природний стан досить упорядкованим. Життя у ньому регулюється законами природи, продиктованими розумом. Але механізму, здатного забезпечити належне користування своїми природними правами, люди не мають. Причина, що змушує їх перейти до громадян, стану, полягає у ненадійності прав у природному стані, де кожний змушений самостійно обстоювати своє право і карати його порушників. Гарантувати свободу і надійне користування природними правами допомагає укладення суспільного договору. Це більше акт усвідомлення, ніж вияв крайньої необхідності.

Причиною укладення сусп. договору Ж. Ж. Руссо вважав прагнення людей захистити себе від зовнішніх обставин, таких як стихійні лиха, а також наявність приватної власності, яка породжує нерівність і роз'єднує. У результаті укладення договору колективним сувереном стає народ. Кожний, об'єднавшись з усіма, перетворюється на неподільну частину цілого. При цьому кожний, підкорюючи себе всім, не підкорює себе нікому особисто, тобто залишається таким же вільним, як і раніше. Договірна теорія  і на сьогоднішній день має своїх прихильників.

 

 

Ототожнює процеси виникнення і функціонування держави з біологічним організмом. Уявлення про державу як про своєрідну подобу людського організму сформульовані ще давньогрецькими мислителями. Г. Спенсер, натхненний успіхами природознавства, розвинув цю думку, заявивши, що держава - це суспільний організм, який складається з окремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин.

Відповідно до його теорії, держава, як і будь-яке живе тіло, базується на диференціації і спеціалізації. Держава спочатку виникає як найпростіша політична реальність і в процесі свого становлення ускладнюється, розростається і гине внаслідок старіння (як людина). У процесі становлення держави спостерігається інтеграція (об'єднання) дрібних утворень людського суспільства в більш великі і складні - "агрегати": плем'я, союз племен, міста, держави, імперії. Одночасно під впливом часу в "агрегатах" відбувається соціально-класова диференціація і спеціалізація у вигляді поділу