+3 8(066) 185-39-18
fпартії. Всі українські, польські та єврейські політичні партії, що раніше існували в Західній Україні, змушені були припинити свою діяльність. Окремі з них оголосили про свій саморозпуск.
Припинили діяльність усі колишні культурно-освітні, кооперативні, фінансово-економічні та інші товариства. Всі елементи громадянського суспільства були в короткий час повністю ліквідовані, а нові громадські організації радянського типу (профспілки, творчі спілки тощо) існували під пильним контролем партійно-державних органів. Це означало, що політична система в західноукраїнських землях була приведена у відповідність із тією, що вже існувала на решті території СРСР.
На всі важливі посади перших керівників призначались працівники, що прибули за направленням ЦК КП (б) У, всесоюзних та республіканських наркоматів. Ігнорування ними місцевої специфіки, бездумне застосування форм і методів ідеологічної та господарської діяльності, які були прийняті в східних областях, призвели до серйозних прорахунків у роботі промислових підприємств, сільського господарства, закладів освіти та культури. В управлінні націоналізованою промисловістю запанувала жорстка централізація, яка не залишала простору для самостійних рішень господарських керівництв. Виникло відчуження безпосередніх виробників від засобів виробництва, перетворення їх у найманих працівників.
Повною мірою встигло відчути на собі прес командно-адміністративної системи і селянство. Всі зусилля влади були спрямовані на здійснення колективізації одноосібних господарств, хоч ні об’єктивних, ні суб’єктивних передумов для цього не було. Всього до червня 1941 р. у селах Західної України було створено 2 867 колгоспів, які об’єднали 204 001 селянських господарств.
Ідею колективізації підтримала лише частина найбіднішого селянства, тоді як маса сільського населення не виявляла бажання вступати в колгоспи. З метою форсування колективізації принцип добровільності широко підмінявся адміністративними заходами, брутальним тиском. Одноосібників обклали великими податками. Після цього значна частина селян відвернулася від нового режиму.
Одним із найважливіших засобів подальшого зміцнення своїх позицій і вирішення ідеологічних завдань сталінський режим вважав культуру. Тому на потреби культурного будівництва в західних областях були виділені значні кошти, які спрямовувались передусім на розширення мережі шкіл, українізацію культурно-освітницьких закладів та закладів освіти, подолання неписьменності, що знаходило схвалення місцевого населення.
Тоталітарний режим поставив собі на службу науку та мистецтво, почавши їх розбудову в потрібному для себе напрямі. Було ліквідовано Наукове товариство ім. Шевченка, припинили свою діяльність «Просвіта», «Рідна школа» та інші національні громадсько-просвітницькі організації.
З небаченими раніше труднощами зіткнулося релігійне життя. Всі церковні навчальні заклади, наукові установи та організації підлягали ліквідації, а їх майно – конфіскації. Понад 40 греко-католицьких священиків було депортовано, а ще майже сто змушені були протягом 1939-1940 pp. залишити свої парафії через переслідування владою. Усе це викликало в суспільстві напруженість і невдоволення.
Утвердження сталінського тоталітарного режиму на приєднаних землях супроводжувалося масовими репресіями, які торкнулися не лише окремих представників місцевого населення, а й певних соціальних груп, насамперед інтелігенції. Репресивні заходи найчастіше застосовувалися до так званих класово ворожих елементів, до яких були віднесені всі представники колишньої окупаційної адміністрації, офіцери, діячі політичних партій (УНДО, УСДП, УСРП), колишні посли до польського сейму, сенатори. Було ув’язнено всіх відомих діячів усіх політичних напрямів. До в’язниць потрапили і багато колишніх членів компартій Західної України та Польщі. Серед тих, хто невинно постраждав, – вчителі, викладачі вузів, журналісти, кооператори, діячі культурно-освітніх організацій, які існували на західноукраїнських землях до вересня 1939 р. Частина з них була депортована, інших кинуто до в’язниць.
Адміністративне переселення жителів західноукраїнських земель здійснювалося без суду та слідства, навіть без письмового звинувачення. У ході депортацій, які мотивувалися необхідністю очистити територію від «ворогів народу», вглиб СРСР – до Сибіру та Казахстану – були примусово разом з сім’ями переселені службовці колишніх державних установ, органів суду, поліції, частина заможних селян, осадники та ін. Тисячі їх загинули під час депортації від голоду, від того, що не змогли пристосуватися до суворих природних умов.
Широкомасштабні репресії проти населення, наростаючи, тривали аж до нападу гітлерівської Німеччини на СРСР. Всього із західних областей УРСР в 1940-1941 pp. було депортовано понад 10% населення. Документи засвідчують, що таке масове заслання сотень тисяч людей було завчасно підготовлене виконанням державної політики.
Спроби засобами ідеологічного впливу і методами фізичного терору підпорядкувати громадян волі держави, перетворити їх на слухняне знаряддя своєї політики викликали опір населення. Поступово активізувалася підпільна мережа ОУН, яка виявилася єдиною на західноукраїнських землях політичною організацією, що не лише витримала репресії, а й здобула нових прихильників. Члени цієї підпільної організації не були відомі й тому уникли репресій. Але й вони зазнавали дошкульних ударів. У січні 1941 р. у Львові відбувся «процес 59-ти» – найбільший із закритих процесів передвоєнного часу. Основну частину звинувачених становили студенти Львівського університету та учні середніх шкіл, які, засуджені до розстрілу, відкрито заявили на процесі про свою причетність до ОУН і солідарність з її боротьбою за незалежну Українську державу.
З початку 1940 р. розгорнув підпільну діяльність і польський рух. Пов’язаний з емігрантським урядом Сікорського, він спирався на ті кола польського населення, які підтримували ідею відродження Польщі в довоєнних кордонах, проте протягом року був знищений органами НКВС. Але окремі ізольовані одна від одної нелегальні групи антирадянськи настроєних поляків продовжували діяти.
Одним із найсильніших факторів, що протистояв утвердженню тоталітарного режиму на західноукраїнських землях, була наявність відкритого