Тероризм як проблема світового масштабу

Вирішуючи це питання, особи й міжнародні організації, котрі належать до західного світу, потрапили в класичну пастку штампів та навішаних ярликів. Пастка ця не нова, але дуже комфортна для тих, хто освоює виділені ресурси на певну проблему чи якесь завдання. Річ у тому, що, аналізуючи факти, які лежать в основі ситуації, що склалася, бачимо: хоч військові дії в боротьбі з тероризмом були досить успішними, свої можливості вони вже вичерпали. Оскільки війна — це збройне протистояння і є лише частиною заходів та засобів, які можна застосовувати для вирішення якихось проблем. Якщо про це говорить президент США Джордж Буш, то, очевидно, він як політик, що змушений говорити дуже простими для пересічного громадянина фразами, у принципі має рацію, називаючи зазначене протистояння війною з тероризмом. Але коли про війну з тероризмом говорять люди, котрі професійно досліджують цей процес, — вони або не компетентні, або вводять громадськість в оману. Конфлікт, який виник у протистоянні з тероризмом, не коректно називати війною. Бо це є конфлікт, протистояння, комплекс різноманітних конфронтаційних дій. І тільки невелика надводна частина айсберга протистояння може ідентифікуватися як війна. Військовими методами це питання принципово не можливо вирішити. Тому загальмувалися процеси розв’язання проблеми у Афганістані й Іраку, і таким чином вони гальмуватимуться скрізь по світу. 

Військові завершили розгром воєнізованих формувань противника, й сьогодні у Іраку та в Афганістані мали б працювати зовсім інші фахівці. Меншою мірою — спеціалісти військової поліції, яка зараз практично повністю взяла на себе всі функції забезпечення безпеки в Іраку, а більшою мірою — спецслужби. Проте набагато важливіша робота зі створення нової структури. Тобто нової системи: місії суспільства, ідеології й політики. Ці речі набагато складніші, можливо — не такі очевидні, але це саме те, чого конче бракує нині. Якщо продовжувати протистояння силами військових (зокрема військової поліції), то це призведе до того, що ті ж таки військові — а вони вже запитують себе, що ж робити далі, — можуть запропонувати інший вихід — встановлення військової диктатури. Власне, іншого виходу вони просто не можуть запропонувати, оскільки їм не відомі інші засоби для стабілізації ситуації. 

Гадаю, саме з цієї точки зору вивчають зазначену проблему багато аналітичних західних центрів. Але є обставина, яка заважає політикам і можновладцям усього світу прислухатися чи використовувати думки й розробки людей, котрі розуміють справжні причини і справжні моделі того, що реально відбувається. Дуже чітко змалював картину, подібну до сьогоднішньої, Еріх Марія Ремарк в епізоді, де він описує спостереження нелегального емігранта лікаря, котрий перебуває за кількасот метрів від споруди Ліги націй і бачить, як приїжджають і від’їжджають щасливі й дуже багато вбрані у розкішні костюми, хутра та прикраси аристократичні пани та пані, що їх супроводжують. Вони вирішують світові проблеми, а тим часом війна вже йде у Європі. Ремарк геніально окреслив це не з погляду соціального маргінала, а з погляду політичного вигнанця антивоєнного, антиагресивного напряму, який добре розуміє причини конфлікту. До чого це призвело, ми знаємо. Історія нам показала, що було запущено вкрай спустошливу і жорстоку війну, якої могло й не бути. Причина — цим гарно і багато вбраним панам, які не були наївними чи недалекими, просто було некомфортно, невигідно вирішувати нові завдання новими методами. І визнати, що поза їхнім вузько корпоративним світом існують проблеми, про які вони не хотіли й чути. Оскільки були повністю зациклені на вирішенні своїх кар’єрних політичних питань, захоплені бажанням розширювати бізнесові горизонти і примножувати фінансові здобутки й намаганням узяти від життя все, що давало їхнє привілейоване становище в суспільстві. 

До речі, абсолютно аналогічна проблема існує зараз і в Україні. Так звана еліта зайнята переділом і роздерибаненням країни, не думаючи, що виклики, які постають сьогодні, можуть одним махом припинити це все й не дати використати вже здобуте раніше. Отже, повертаючись до війни з тероризмом, глобальних викликів і завдань, можна констатувати: ці нестандартні нові завдання щосили намагаються вирішити застарілими методами вчорашнього дня. Саме за тим рецептом, про який хтось із великих сказав, що пересічні генерали завжди готуються до вчорашньої війни. Так само пересічні політики готуються до вирішення вчорашніх проблем. Що фактично визнавав попередній президент США Білл Клінтон, коли говорив: ми були готові до «холодної війни» з сильним, але означеним противником Радянським Союзом, але не готові до неозначеної війни з противником, котрого неможливо знайти. Власне кажучи, те, що збурення викликається нарощуванням різниці економічних, соціальних, політичних і культурних потенціалів, не є чимось новим. Принаймні це відомо політичним, економічним і системним аналітикам. Постає класичне запитання: що ж робити? Бо, як свідчить попередній досвід, політики всерйоз займуться вирішенням цих питань, коли вони ввійдуть у стан гострої кризи. 

Власне, заклики реформувати ООН та інші міжнародні інститути — цілком слушні. Але на це піде дуже багато часу. Європейський Союз мав шанс реформуватися протягом кількох десятиліть. Однак на вирішення проблеми боротьби з тероризмом стільки часу просто немає. Відповідно, мав би бути застосований інший підхід. Оскільки політикою таких масштабів, безперечно, переважно займаються юристи, слід зазначити, що й тут ми втрапляємо у пастку ярликів, штампів та