Творчість Миколи Сумцова як об’єкт дослідження етнологічної науки (до 145-річчя від дня народження)

Українська етнологія – наука, яка чи не найбільше постраждала за роки радянської влади. Оформившись у середині ХІХ ст. як окрема, самостійна наукова дисципліна з власними об‘єктом та предметом дослідження, у 20-30-х рр. ХХ ст. вона майже зникла з площини суспільних наук, зазнавши відчутних утисків та болючих втрат. Це виразилось як у фізичному знищенні українських фахівців-етнологів, так і у фальсифікації окремих сторінок її історії, приниженні внеску вітчизняних учених у розвиток науки, постановку та вирішення багатьох важливих теоретичних та практичних питань. Та попри все, українська етнологія розвивалась, а її історія досліджувалась.

Відповідно, маємо ще цілий ряд проблем, які нагально потребують наукового дослідження. Серед них – вивчення наукової спадщини тих учених, які своєю працею в складних політичних умовах кінця ХІХ – 20-х рр. ХХ ст. утверджували право цієї науки на існування та розвиток, підкреслювали етнічну специфіку українського народу та особливості його традиційно-побутової культури.

Саме таким дослідником був академік Української академії наук, професор Харківського університету, видатний вчений Микола Сумцов (1854-1922). Поставлені ним окремі проблемні питання з етнології не втратили своєї актуальності й досі. Його етнологічна спадщина є вагомим здобутком не лише української, але й світової етнології, проте, вона і досі не до кінця оцінена у вітчизняній науці. Ім’я вченого, наукові праці якого слугували методологічним підґрунтям для багатьох етнологів, фольклористів, культурологів, було незаслужено принижене через певні політичні обставини. На цю тему маємо лише ряд невеликих публікацій. У переважній більшості з них досить побіжно розглядається доробок вченого, який започаткував і дослідив ціле коло наукових питань з етнології.

Одними з перших наукову діяльність вченого проаналізували М.Драгоманов та російський дослідник О.Пипін. Вивчаючи фольклорно-етнографічну діяльність М.Сумцова, М.Драгоманов відзначав, що етнографія 80-х рр. ХІХ ст. в Україні загалом перебувала у критичному стані [1]. І лише завдяки таким вченим, як М.Сумцов, Ф.Вовк, І.Манжура, В.Охримович, О.Потебня та інші, які почали використовувати у своїх дослідженнях новий порівняльний метод, етнографія почала набирати “свіжого наукового духу” [2].

Варто зауважити, що статті М.Драгоманова, як правило, носили критичний характер. Різке заперечення в нього викликали деякі моменти наукового стилю дослідника, недотриманість в конкретній праці однієї наукової теорії тощо [3].

О.Пипін у своїй ґрунтовній праці “История русской этнографии”, третій том якої присвячено українській етнографії [4], відніс М.Сумцова до числа найбільш авторитетних українських учених і поставив його в один ряд з М.Костомаровим, В.Антоновичем, О.Потебнею, Т.Рильським, В.Горленком та іншими.

Праці вченого в галузі етнографії вивчав і Ф.Вовк [5]. Він, зокрема, визначив наукові методи, якими користувався М.Сумцов, проаналізував окремі теоретичні положення його праць. На його думку, в ранніх працях з етнології вчений виступає як прихильник солярно-міфологічної течії. Особливо чітко це прослідковується у магістерській дисертації “Ó свадебных обрядах, преимущественно русских” (Х., 1881). Дещо згодом, вже у докторській дисертації “Хлеб в обрядах и песнях” (Х., 1885) цей напрямок, на думку Ф.Вовка, поступається місцем теорії запозичень. А в пізніших працях помітний вплив школи паралельного самозародження.

 

Ф.Вовк підкреслив також велику заслугу вченого щодо становлення історичної етнографії. В цьому плані виділено праці “Очерки народного быта” (Х., 1902) та “Из украинской старины” (Х., 1902), де побутові явища простежено в їхній історичній еволюції.

Зазначеними оцінками М.Драгоманова, О.Пипіна та Ф.Вовка практично завершується прижиттєвий аналіз етнографічної спадщини М.Сумцова. Наступні статті були опубліковані вже після смерті дослідника.

У 20-х рр. ХХ ст. розпочинається більш глибоке осмислення наукової спадщини вченого. З’явилися статті, зміст яких характеризувався прагненням науковців визначити теоретичні засади його діяльності, наукові методи, приналежність до певних наукових шкіл.

Серйозне наукове вивчення усієї спадщини М.Сумцова започаткували вчені Харкова. У першому томі “Наукового збірника” Харківської науково-дослідної кафедри історії України [6], присвяченого пам’яті М.Сумцова, представлені різні аспекти наукових інтересів вченого. Роль М.Сумцова як головного фундатора і завідувача Музею Слобідської України ім.Григорія Сковороди висвітлила, зокрема, дослідниця культури та побуту населення Слобожанщини Р.Данківська [7]. Вона відзначила, що саме М.Сумцову належить ідея поділу музею на три відділи – історичний, художній та етнографічний, а також підкреслила, що вчений був активним збирачем етнографічних колекцій. Деякі з них були зібрані вперше в Україні (наприклад, колекція писанок, обрядового печива тощо). Вчений піклувався про організацію “Товариства Друзів Музею Слобідської України ім.Г.С.Сковороди”, дбав про збирання нових відомостей про матеріальну та духовну культуру населення Слобожанщини.

До річниці смерті дослідника 1925 р. у серії видань українського історично-філологічного товариства у Празі вийшла друком брошура Л.Білецького та Д.Дорошенка [8]. Д.Дорошенко охарактеризував наукову діяльність М.Сумцова як етнографа. Він писав, що вчений мав широку ерудицію в науковій етнографічній літературі, володів величезним матеріалом з етнографії та фольклору інших народів, використовував найрізноманітніші матеріали та джерела, використовував у своїх дослідах найновіші методи світової науки. У цих спостереженнях Д.Дорошенко підтвердив наведені вище висновки О.Пипіна про М.Сумцова як дослідника з нової генерації українських вчених. Названими працями Р.Данківської та Д.Дорошенка було започатковане наукове вивчення творчого доробку вченого в галузі української етнографії.

Приділили свою увагу етнографічному доробку М.Сумцова також В.Петров та В.Камінський [9].

Стаття письменника, літературознавця, етнографа та археолога В.Петрова присвячена М.Сумцову як історику української етнографії. Він віддав належне вченому, який уважно стежив за поточною етнографічною літературою, відгукувався на кожний новий