Україна у 1920 – 1930 роках. ІІ Світова війна

 

Сталінський режим у Західній Україні (1939 – 1941 рр.).

Після підписання радянсько-німецького Договору про дружбу і кордони (28 вересня 1939 р.) сталінська влада у жовтні організувала вибори делегатів і провела 26-28 жовтня 1939 р. уЛьвові Народні збори, які проголосували за встановлення у Західній Україні радянської влади та висловили ”прохання” про возз'єднання з УРСР і входження до складу СРСР. Було ухвалено також рішення про конфіскацію поміщицьких земель та націоналізацію банків і великої промисловості.

У листопаді 1939 р. позачергові сесії Верховних Рад СРСР та УРСР схвалили прохання західних українців про “возз'єднання” із УРСР та СРСР. 4 грудня 1939 р. з'явилася постанова Президії Верховної Ради СРСР про створення Волинської, Дрогобицької, Львівської, Ровенської, Станіславської і Тернопільської областей.

У червні 1940 р. Червона армія вийшла на узгоджені рубежі вздовж Пруту і Дунаю та у Північній Буковині. На початку серпня в основній частині Бессарабії, з переважно молдавським населенням, було утворено Молдавську союзну республіку, а більша частина Хотинського повіту Бессарабії, з переважно українським населенням, була приєднана до Північної Буковини. Так у складі УРСР з'явилася Чернівецька область.

До складу України також були включені ще 2 південних повіти Бессарабії – Акерманський та Ізмаїльський, що створювали одну Акерманську область, перейменовану згодом, після перенесення центру в Ізмаїл, – на Ізмаїльську.

Всього внаслідок приєднання Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії населення УРСР зросло на 8,1 млн. чол. Після цих приєднань на середину 1941 р. населення УРСР становило 41657 тис. чол, територія – 565 тис. кв. км.

На приєднаних землях сталінський режим розпочав здійснювати звичну політику “радянізації”: на місцях було встановлено радянські органи влади, включаючи карально-репресивні; націоналізовано банки і промислові підприємства, експропрійовано понад 2200 фабрик і заводів; розпочато проведення колективізації та індустріалізації; закрито і ліквідовано усі ідеологічно “ворожі” і “шкідливі” організації та установи (партійні, громадські, церковні, культурно-освітні тощо); проведено численні арешти серед інтелігенції; депортовано значну частину населення і т. п.

Так, лише протягом 1940 року радянська влада провела три етапи масових депортацій західноукраїнського населення, охопивши майже 800 тис. чол. Ще близько 300 тисяч було депортовано під час четвертого етапу у 1941 р.

За іншими даними, із Західної України і Західної Білорусії органами держбезпеки було депортовано приблизно 10% населення – 1173170 чол. (318 тис. сімей).

Головний удар спрямовувався проти еліти краю та створеної нею у попередній період політичної, економічної і культурної інфраструктури. Масових втрат від радянської окупації Західної України і Західної Білорусії у 1939 – 1941 рр. зазнали також поляки (“катинська трагедія” та ін.). За приблизними порівняльними підрахунками західних дослідників, кількість депортованих, ув'язнених та вбитих радянською владою у 1939 – 1941 рр. громадян колишньої Речі Посполитої у 3-4 рази більша за кількість репресованих у німецькій зоні окупації Польщі.

Щоб забезпечити собі масову підтримку, особливо, соціальних низів, радянська влада “подбала” про запровадження таких господарських і соціальних нововведень, як передача селянам поміщицької землі, дешеві кредити і позички, звільнення найбідніших господарств від податків і підвищення їх життєвого рівня, безплатні освіта і медицина та інші “блага” комуністичного “раю”.

В умовах більшовицького тоталітаризму єдиною політичною силою, здатною вести боротьбу за українську державність, залишилася ОУН. Глибока законспірованість дозволила уникнути долі легальних політичних організацій, які були заборонені, а їх лідери ув'язнені або знищені радянським режимом. Розуміючи це, радянські спецслужби робили все можливе, аби розгромити організацію. У 1938 р. керівник ОУН полковник Євген Коновалець був вбитий у Роттердамі агентом НКВД П. Судоплатовим. Як вже згадувалося, після цього в ОУН відбувся розкол організації на дві частини: одне крило очолив Андрій Мельник, друге ─ представник молодшого покоління Степан Бандера. Обидві фракції ОУН підтримували контакти з німцями, сподіваючись, що ті сприятимуть процесу відновлення Української держави, однак цього не сталося.

 

Напад нацистськї Німеччини на СРСР

Упродовж осені 1940 року німецький генеральний штаб розробляв різні аспекти майбутнього плану нападу на Радянський Союз, а 18 грудня Гітлер підписав директиву, відому як план “Барбаросса”. Визначивши початок операції на 22 червня 1941 року, німці залучили для цього 5,5 млн. солдатів, 47260 гармат і важких мінометів, близько 4,3 тисяч танків і 4950 літаків.

22 червня 1941 р. на територію України почали наступ 57 дивізій і 13 корпусів групи армій “Південь”. Їм протистояли 80 радянських дивізій Київськогота Одеського військових округів. Радянське військо на західних кордонах кількісно переважало німецьку армію, але було заскочене зненацька і поступалося за багатьма якісними показниками.

За перші три тижні війни німецькі війська просунулися на територію СРСР місцями від 300 до 600 км. Червона армія чинила завзятий, хоч і неорганізований опір. Наприклад, танкова битва в районі Броди - Дубно – Луцьк – Рівне (червень), згодом оборона Києва і Одеси (липень – вересень) та ін., допомогли частково стабілізувати ситуацію, завдаючи значних втрат німецькій армії. До 26 серпня 1941 р. німці втратили 94 тис. убитими і 440 тис. пораненими.

Людські втрати з радянського боку були