Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Україна у 1940 - 1980 рр. Крах СРСР

Предмет: 
Тип роботи: 
Лекція
К-сть сторінок: 
33
Мова: 
Українська
Оцінка: 

археології Ф. Шевченко, редактор журналу “Дніпро” Ю. Мушкетик та багато інших. Позасудових переслідувань і цькувань у цей період зазнали історики О. Апанович, М. Брайчевський, Я. Дашкевич, Я. Дзира, О. Компан, літературознавці М. Коцюбинська, Г. Нудьга, С. Пінчук, С. Шурат, письменники Б. Харчук, О. Бердник, Г. Снєгірьов, В. Некрасов та ін. Поетичні збірки Ліни Костенко не друкувалися 16 років; видання її віршованого роману “Маруся Чурай” відтягнулося на 6, а книжки В. Симоненка “Лебеді материнства” – на 10 років.

Імена багатьох українських діячів та чимало найвагоміших подій і явищ української історії заборонено було навіть згадувати, безсоромно фальсифікувалися і переслідувалися будь-які національно-патріотичні мотиви. Як приклад можна навести заборону книги П. Шелеста “Україна наша Радянська”, брошури М. Киценка “Хортиця у героїці й легендах”, роману І. Білика “Меч Арея”, закриття унікальної збірки українського мистецтва Івана Гончара та ін.
 
Українська гельсінгська група (УГГ)
Виникла у 1976 р. для сприяння виконання у республіці Гельсінських угод (1975 р.) про права націй і людини. Очолив групу письменник М. Руденко. До групи ввійшли О. Бердник, І. Кандиба, Л. Лук'яненко, О. Мешко, М. Матусевич, М. Маринович,Н. Строката, О. Тихий та ін.; згодом чисельність групи зросла майже до 40 чоловік. У Москві групу представляв генерал Павло Григоренко. В основі діяльності правозахисників знаходилися такі основоположні міжнародні документи, як Декларація прав людини (1948 р.) та матеріали Наради з питань безпеки й співробітництва в Європі (Гельсінкі, 1975 р.). Учасники групи добивалися, щоб права людини стали щоденною нормою суспільного життя в СРСР, а УРСР отримала повноцінний державний статус.
Незважаючи на арешти, переслідування та еміграцію за кордон декількох учасників, УГГ продовжувала свою діяльність аж до періоду горбачовської перебудови. Вона залишилася єдиною в СРСР правозахисною організацією, яка не заявила про свій саморозпуск. У 1988 р. на її базі виникла Українська Гельсінська Спілка (УГС), а у 1990 р. – Українська Республіканська партія (УРП).
 
Мужність та самопожертва дисидентів
Дисидентський рух вимагав від його учасників великої мужності та самопожертви. У 1978 р. поблизу могили Т.Шевченка у Каневі підпалив себе Олекса Гірник із Калуша, колишній політв'язень польських та радянських тюрем, що виступив проти русифікації українського народу та “проти російської окупації на Україні”.
У травні 1979 р. під Львовом у Брюховичах знайшли повішеним популярного композитора В.Івасюка. Існує версія про причетність до цієї справи КДБ. На траурний мітинг зібралося багато людей, згодом голова львівської організації СПУ Р. Братунь був звільнений з посади.
Наприкінці 1970-х – на початку 1980-х рр. у суспільно-культурному житті наступили деякі полегшення. У 1979 р. В. Маланчука звільнено з посади секретаря ЦК КПУ, тоді ж була знята негласна заборона на друкування опальних письменників та поетів. Розширилася й лібералізувалася тематика історичних досліджень, поліпшилася робота по збереженню пам'яток історії та культури. Партійне керівництво намагалося таким чином добитися певного компромісу з інтелігенцією, завданням якої було творення “національної за формою”, але обов'язково “соціалістичної за змістом” української радянської культури.
Проте, як засвідчила практика, принципової зміни у проведенні партійно-ідеологічної лінії не відбулося. Продовжувалися нагінки на людей розумової й творчої праці. Наприклад, із посади головного редактора журналу “Всесвіт” був знятий Д. Павличко, хоч саме при ньому цей часопис набув найбільшої популярності.
Протягом 1984-1985 рр. у таборах і тюремних лікарнях закінчили свій земний шлях О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин та В. Стус. Ціною власного життя вони сприяли утвердженню у нашому суспільстві ідеалів демократичної й правової держави.
 
8.4. “Перебудова” та її наслідки. Проголошення державного суверенітету
 
Критичне становище, в якому опинилася радянська держава у середині 1980-х рр., вимагало радикальних реформ. Поворот у внутрішній і зовнішній політиці розпочався, коли у березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано Михайла Горбачова. У квітні він проголосив курс на “перебудову” (“перестройка”). Головними складовими нового курсу стали: а) “прискорення” і реформування економіки; б) нове політичне мислення і міжнародне співробітництво; в) гласність, демократизація, виникнення багатопартійної системи; г) суверенізація республік та ін.
Розпочинаючи реформи, керівництво партії вважало, що досить лише виправити окремі негативні риси радянської системи. Було проголошено намір здійснення двох взаємопов'язаних завдань: радикальної економічної реформи та демократизації суспільного життя і розширення гласності. Кінцевою метою проголошувалася побудова “гуманного демократичного соціалізму”. Проте життя показало, що створена більшовиками система не піддається реформуванню. Перебудова, як “революція згори”, не досягла поставлених цілей.
Натомість, всупереч задуму її ініціаторів, вона стимулювала революційний процес “знизу”, який призвів до знищення тоталітарної системи. Складовою частиною цього процесу стало національно-державне відродження України.
Однак, до 1987 р., коли гласність завойовувала міцні позиції у Москві та у Прибалтиці, Україна залишалася “заповідником застою”. До вересня 1989 р. на чолі республіки залишався В. Щербицький, котрий мав стійку репутацію консерватора.
Значним поштовхом до пробудження українського суспільства стала аварія на Чорнобильській атомній станції 26 квітня 1986 р., яка мала катастрофічні екологічні й економічні наслідки. Та не менш важливими були й політичні наслідки Чорнобиля. Катастрофа відкрила очі мільйонам людей на напівколоніальне становище України.
Наприкінці 1987 р. відбулися виступи інтелігенції, невдоволеної повільними темпами перебудови у республіці. Виник конфлікт між
Фото Капча