Україна у складі Росії та Австрії. Національне відродження у ХІХ – на початку ХХ ст.

- 1886 р. чиновникам, які прибули працювати з Росії в Україну підвищили заробітну плату;

- 1892 р. нагадали цензорам про недопустимість схвалення до друку українського перекладу будь-якого російського твору;

- 1894 р. повторили заборону імпорту українських книжок і т.д.

В обох імперіях українське населення терпіло національний гніт. Українська мова ігнорувалася. Навчання в школах велося російською, німецькою, польською, угорською чи румунською мовами. Не приймалися до розгляду в установах будь-які заяви чи документи писані українською мовою, замінювалися географічні назви. Особливо вперто і послідовно з українством боролася царська влада.

Національний гніт носив не тільки духовний, культурний характер, але й в галузі економіки. Польські, єврейські, французькі, німецькі, бельгійські підприємці встановлювали для українських робітників нижчу оплату праці, зневажливо ставилися до звичаїв і національних традицій місцевого населення.

Незважаючи на різні заборони, на Наддніпрянщині у 1860 – 1870-х рр. поширився громадівський рух української інтелігенції та патріотично налаштованого студентства. Перша українська громада виникла ще у 1859 – 1860 рр. у Санкт-Петербурзі (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко та ін.), а на українських землях перша громада виникла на початку 60-х років у Києві. Члени її демократично-ліберального крила (В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський та ін.) виступили за національно-культурну автономію України, сподіваючись, що цього можна досягти широкою просвітницькою діяльністю серед народу. Члени радикально-демократичного крила (В.Синьогуб, В.Пилипенко та ін.) стояли за народне повстання та встановлення української, польської, російської республік. Такі громади діяли майже в усіх великих містах. У 1897 р. Громади об'єднались у Всеукраїнську загальну організацію (ВУЗО), яка у 1902-1905 рр. налічувала бл. 450 осіб.

Із наступом реакції у 1880-х роках громадівський рух занепадає, а центр визвольної боротьби з Наддніпрянщини переміщується на західноукраїнські землі.

 

Москвофіли і народовці у Галичині

Після конституційних реформ 1860–х рр. в Австро-Угорщині пожвавився громадсько-політичний рух, проводилася рішуча боротьба проти полонізації. У політичному житті визначились два напрямки: москвофіли й народовці. Москвофіли вважали Російську імперію своїм рятівником від поляків, вони прагнули повного злиття українців Галичини з росіянами, видавали газету “Слово”.

Народовці, протистоячи москвофілам, виступали за активні форми пробудження національної свідомості. У 1860-х рр. вони засновують у Галичині та на Буковині культурно-просвітницькі організації “Руська бесіда”, організовують читальні, бібліотеки, клуби, “народні доми”, театральні гуртки, проводять літературно-музичні вечори, видають науково-популярну та художню літературу тощо.

У 1868 р. у Львові було засноване перше товариство “Просвіта”; згодом такі товариства поширюють свою діяльність на всіх українських землях (у Наддніпрянській Україні – в основному з 1905 р.).

У 1873 р. на кошти меценатів із Наддніпрянщини у Львові започатковується літературне Товариство ім. Т. Шевченка; у 1892 р. воно було перетворене у Наукове товариство – НТШ, і діє, подібно до товариства “Просвіта”, до сьогоднішніх днів.

З 1880 р. народовці розпочали видавати газету “Діло”, ав1885 р. створили політичну організацію – Народну Раду, що її очолив Ю. Романчук.

 

Робітничий і соціалістичний рух

У другій половині XIX ст. суспільно-політичні рухи формувалися на загальноросійському ґрунті народництва. Народники вбачали сільську общину основою майбутнього соціалізму.

У той період виникають робітничі організації, які беруть на озброєння основну форму боротьби – страйки. Соціалістичні і марксистські гуртки та організації намагалися з'єднати свою ідеологію з робітничим рухом. Центрами робітничого і соціалістичного руху в Україні стали міста Київ, Харків, Одеса, Катеринослав та ін. Класичним твором про життя робітників у Галичині є роман І. Франка “Борислав сміється”.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. особливої популярності в Україні за зразком європейських країн набув соціал-демократичний рух. Провідні українські діячі намагалися поєднувати радикальні гасла соціалістичних перетворень із вирішенням національного питання.

 

Виникнення політичних партій. Перші вимоги самостійності України

Консолідація суспільних течій і рухів привела до виникнення політичних партій, як найвищих форм політичного руху.

Прихильники й послідовники ідей М. Драгоманова у Галичині (І. Франко, М. Павлик та ін.) у 1890 р. створили першу політичну організацію європейського зразка – Русько-Українську радикальну партію (РУРП). Партія особливу увагу звертала на вирішення аграрного питання; для селян та інтелігенції видавала газети “Хлібороб”, “Народ”, “Громада”, а також брошури під загальною назвою “Радикальна тактика”(їх автором переважно був І. Франко). Партія мала програму, статут, реєстроване членство та проводила активну пропагандистську роботу по завоюванню національних і громадянських свобод.

Наприкінці ХІХ ст. від радикалів відкололася група діячів, яка увійшла до складу Української соціал-демократичної партії, що виникла у 1899 р. Інша група разом із народовцями утворила у тому ж році Національно-демократичну партію (одним із засновників її був М. Грушевський, який із 1994 р. обіймав посаду професора у Львівському університеті, а згодом очолив НТШ).

УНаддніпрянщині політичні обмеження, асиміляція і обрусіння українців, переважно неукраїнський склад інтелігенції, чиновництва, міщанства і робітництва, негативно позначились на формуванні й діяльності перших українських політичних партій. Значний вплив тут мали російські і єврейські за своїм складом і спрямуванням партії - РСДРП, БУНД, есери та ін. Декларуючи соціально-демократичні перетворення у Російській імперії, вони фактично ігнорували національні інтереси українського та інших народів, вороже ставилися до національних рухів.

Перша