Україна в 2-й половині XVII ст. Руїна

 

Боротьба за єдність українських земель

Прагнучи змінити становище, П.Дорошенко все більше схиляється до союзу з Туреччиною. На початку 1668 р. старшинська рада в Чигирині висловилася за об'єднання Лівобережної й Правобережної України під протекцією Порти. До цього рішення приєдналася і козацька рада, скликана І.Брюховецьким.

У червні 1668 р., після успішного походу Дорошенка на Лівобережжя, українські землі обох берегів Дніпра знову з'єдналися в одне ціле. Гетьманом об'єднаної України став П.Дорошенко (І.Брюховецького козаки стратили).

Однак незабаром польські війська розпочали наступ на Поділля, московські – на Лівобережжя.

Лівобережні гетьмани Дем'ян Многогрішний (1668-1672 рр.) та Іван Самойлович (1672-1687 рр.)

Після відходу Дорошенка спочатку наказним, а потім повноправним гетьманом на Лівобережній Україні став Д.Многогрішний, полковник чернігівський, за походженням із простих козаків (сучасники називали його “мужичим сином”). У 1669 р. він підписав із Москвою “Глухівські статті”, які дещо обмежували присутність російських воєвод в Україні, і, звичайно, не повертали козакам усіх “прав і вольностей”, що мали вони за Б.Хмельницького.

Відновивши певний порядок, Многогрішний почав виявляти самовпевненість і різкість, а головне намагався закріпити за своїм родом гетьманську булаву. Посипалися доноси старшини; у 1672 р. його із сім'єю було ув'язнено і після тортур заслано в Сибір, де він у злиднях прожив до початку XVIII ст. Д.Многогрішного називають першим політичним в'язнем з України.

 

Гетьман Іван Самойлович (1672-1687 рр.)

Наступний лівобережний гетьман походив із родини священиків (його називали “поповичем”), освіту здобув у Києво-Могилянській колегії, був Генеральним суддею. Як політик, вороже ставився до Польщі, але виступав за порозуміння з турками й татарами. Йому вдалося стабілізувати становище на Лівобережжі, а також проводити активну діяльність щодо об'єднання українських земель під владою Московської держави.

 

Занепад Правобережжя

Тим часом на Правобережжі ситуація різко погіршилася. У боротьбу за гетьманську булаву тут спочатку вступив П.Суховій (1668-1669 рр.), а згодом уманський полковник М.Ханенко (1669-1674 рр.). Останнього в 1670 р. в Острозі було офіційно визнано поляками гетьманом Правобережної України.

Натомість П.Дорошенко, згідно з рішенням Корсунської ради 1669 р., продовжував дотримуватися протекторату Порти з метою створення удільної козацької держави.

Однак проти турецької орієнтації виступили запорожці, зокрема, уславлений кошовий отаман Іван Сірко.

У 1672 р. Порта перемогла Польщу і за Бучацьким договором забрала собі Поділля. Турки визнали в давніх кордонах Українську державу (така назва України в офіційних документах зустрічається вперше), але в їхніх інтересах було перетворити її на безправного васала.

У 1674 р. наступ на Правобережжя розпочали об'єднані московські й козацькі війська гетьмана Самойловича. Вони розбили загони Дорошенка, а Самойловича навіть було проголошено гетьманом усієї України.

У відповідь турки з татарами перейшли в наступ і жахливо спустошили Правобережжя.

За таких обставин у 1675 р. П.Дорошенко зрікся турецької протекції, а в 1676 р. – гетьманської булави. Він присягнув на вірність цареві і згодом змушений був переїхати до Москви. Протягом декількох років (1679-1682 рр.) був воєводою у Вятці. Помер у 1698 р. у с.Ярополче під Москвою.

 

Останнє гетьманування Ю.Хмельницького. Чигиринські походи

Після нової польсько-турецької війни 1673-1676 рр. до Туреччини, крім Подільського воєводства, відійшли південна Київщина й Брацлавщина. На захоплених козацьких землях турки створили т. зв. “Українське князівство”, що його протягом 1677-1681 рр. очолював Ю.Хмельницький, аж поки не був страчений турками в Кам'янці-Подільському.

У 1677-1678 рр. турки й татари з козаками Юрія двічі наступали на Чигирин. Ці чигиринські походи до решти зруйнували козацький край; гетьманську столицю було дотла знищено, а населення, що вціліло, було насильно переселено гетьманом Самойловичем на лівий берег Дніпра.

 

 

У 1681 р. було підписано Бахчисарайський мирний договір між Росією, Туреччиною й Кримом. Відтепер землі між Південним Бугом і Дніпром не повинні були заселяти. У центрі козацького краю (Черкащина) узаконювалася пустка. Як писав С.Величко, “через незгоду тогдашную, козаки всі пропали, самі себе звоювали”.

Проте дуже швидко спочатку Туреччина, а згодом Польща порушують Бахчисарайську домовленість і розпочинають активно заселяти пустуючі землі. У 1684 р. король Речі Посполитої Ян Собеський своїм універсалом дозволив козацькі поселення на південь від р. Росі, а наступного року польський сейм прийняв ухвалу про поновлення на терені колишніх українських полків козацьких прав і вольностей. Внаслідок цього відродилися Богуславський, Брацлавський, Білоцерківський і Корсунський полки. Польський уряд використав їх у війні з Туреччиною, але після війни знову ухвалив рішення про ліквідацію правобережного козацтва. Спроба силою реалізувати цей план провалилася.

Іншим договором – “Вічним миром” 1686 р. між Росією й Польщею – закріплювалися права Речі Посполитої на Правобережну Україну, а за Москвою залишилися Лівобережжя і Запорозька Січ.

Поділля з Кам'янцем знаходилося в складі Туреччини до 1699 р., а потім знову перейшло до Польщі.

Крім катастрофічного нищення і розподілів українських земель між Польщею, Московією і Туреччиною, надзвичайно важкими були моральні наслідки Руїни: поразка національно-визвольних змагань, зневіра в загальній справі, зростання кар'єризму, пристосуванства, внутрішній розкол і ворожнеча і т. ін.

 

 

Як у політичному, так і в церковному житті України після смерті Б.Хмельницького та київського митрополита Сильвестра Косіва (1657 р.) настав період важких випробувань та руїни. З 1659 р. в українській церкві з'являються два правителі: митрополит на Правобережжі та проросійський “місцеблюститель” на Лівобережжі. Однак Московській державі, незважаючи на її активні дії, довго не вдавалося підкорити київську митрополію.

Нарешті 1685 р. київським митрополитом було обрано луцького єпископа Гедеона (князь Святополк Четвертинський, родич гетьмана Самойловича), який ще раніше запобігливо заявив про свою згоду бути рукоположеним у Москві. Від московського патріарха Гедеон отримав висвячення і став митрополитом “Київським, Галицьким і Малої Русі” замість споконвічного титулу “...і всієї Русі”.

З такою зміною погодився царгородський патріарх Діонісій (1686 р.), який дістав від Москви добрий подарунок, але за неканонічність своїх дій був незабаром позбавлений патріаршого престолу.

Підсумки

 

Після смерті Б.Хмельницького відбувся розкол і поділ козацької України на Лівобережну і Правобережну. Козацька державність (Гетьманщина) продовжувала існувати лише на Лівобережжі у складі Московської держави із значно обмеженими автономними правами. Українська церква визнала підпорядкування Московському патріарху.

Правобережжя розділили між собою турки і поляки; цю територію було майже повністю зруйновано, втрати населення тут становили 85 – 90%; південну Київщину і Брацлавщину було перетворено на пустку.

Надзвичайно важкими були морально-психологічні наслідки Руїни: зневіра в загальних справах; перевага особистих і групових інтересів над національно-державними; егоїзм і зрадництво, анархізм і незгода тощо. Україна вступила в надзвичайно складний етап свого розвитку.