Українська еміграція та політика більшовиків 1921-1923 рр.

Стрільців армії УНР прирівнювали до біженців, однак до них ставилися з особливою пильністю, оскільки російсько-українська делегація констатувала, що вони при «можливій інтервенції стануть бойовою силою контрреволюції і причому бойовою силою кращого гатунку». Тому з ними пропонувалося проводити репатріацію в спеціальних приймальнях. Незважаючи на це, серед військових поширювався рух за повернення на батьківщину, тому Головний Отаман підготував наказ, де застерігав їх від цього кроку, бо там на них чекав арешт, заслання до Сибіру, або знищення.

Серед українських емігрантів також не було чіткої єдності щодо репатріації. Більшість дотримувалася думки, що політичні діячі й надалі повинні залишатися за межами українських земель для подальшої боротьби за незалежність України. Про це свідчить ухвала конференції в Румунії 1923 р. : «Приймаючи до уваги той факт, що Україна й донині перебуває в стані окупації [... ] поворот на батьківщину всієї еміграції взагалі небажаний. Амнестії, видані большевицьким урядом, мають виключно агі¬таційну мету й призначаються для вироблення закордонної опінії».

Для багатьох українських емігрантів невизначене становище за межами своєї батьківщини, відсутність коштів ставали головними чинниками їхньої поступової орієнтації на більшовиків. Зокрема, колишній член Центральної Ради С. Русова у своїх спогадах відзначала: «Головною темою всіх розмов – і це мене вражало спочатку – було питання про гроші: де їх заробити, роздобути. Всі жили дня на день, далі, ніж на тиждень, не заглядали. Усі сподівалися на чудеса, що зроблять можливим поворот на Україну». Її слова доповнював дипломат Є. Онацький, що відзначав «всі фонди вже вичерпуються, всі місії скорочуються, залишається все більше безробітних, і ні в кого не має грошей. Навіть позичити нема в кого».

Ще одним чинником повернення значної кількості діячів стало роз’єднання родин. Адже у більшості з них сім’ї залишилися на Україні й не могли виїхати за кордон. Серед них слід виділити Є. Чикаленка, С. Єфремова, Є. Онацького та інших.

Головний Отаман хоча і був проти, але не виключав факту поступового повернення українських діячів на батьківщину через важке матеріальне становище емігрантів: «Тут [у Польщі] становище українців куди важче: матеріяльно незабезпечені, пригнічені правовими обмеженнями, вони підлягають з морального боку важким переживанням в зв’язку з тою політикою, яка проводиться до місцевого українського населення».

Радянська влада активно залучала засоби масової інформації для популяризації лозунгів репатріації українців. Влітку 1921 р. в пресі почали з’являтися листи колишніх вояків. Зокрема полковник В. Поплавко, який сам подав заяву до ЦК КП (б) У з проханням повернутися на батькіщину, наголошував на безперспективності боротьби С. Петлюри проти більшовиків, підкреслюючи, що відродження української нації можливе лише вУкраїнська еміграція та політика більшовиків 1921-1923 рр. порозумінні з радянською системою. «Шлях мирного культурно-національного розвитку, на якому немає жодних перепон, навпаки, [є] всяческа допомога, яка можлива по обставинах часу. – Писав він професору Д. Антоновичу, – За час р[адянської] вл[ади] в справі національної освіти зроблено незрівняючи більше, ніж за обидві УНР з Гетьманщиною вкупі».

Тим часом Головний Отаман продовжував готувати повстання. З цією метою був створений Партизансько-Повстанський Штаб (ППШ), який знаходився в Тарнові, а згодом перебазувався у Львів. Очолювали ППШ генерал-хорунжий Ю. Тютюнник та полковник Ю. Отмарштайн. У «Закордоті» відзначали: «Тютюнник, безумовно, один з найбільш енергійних і серйозних серед петлюрівців... Він між іншим за березень, а можливо, і за початок квітня, перенаправив на Україну до п’ятдесяти офіцерів (з грошима) для зв’язку і керівництва повстанням. Петлюрою, Тютюнником, Левицьким, і здається і отаманом Трепетом був вироблений план повстання і наступу на Україну», згідно якого лідери повстанського руху переправлялися на територію Радянської України для агітації місцевого населення проти більшовиків. Дане звернення свідчить, що більшовики були повністю проінформовані через своїх агентів про підготовку повстання. Звіти НКЗС УСРР та РСФСР тільки підтверджують цю інформацію. Зокрема, агентурою ВУЧК було доставлене листування полковника Р. Сушка, що перебував у Олександрові, з Є. Коновальцем і Ю. Тютюнником. Таким чином, радянська влада оперувала планами й тактикою Другого зимового походу. Крім того, Ю. Тютюнник рапортував С. Петлюрі, що газети «Рідний край» та «Українська трибуна» неодноразово друкували схеми розташування повстанських загонів і розкривали секретні матеріали. Звісно, враховуючи перелічені вище факти, а також недостатню підтримку місцевого насе¬лення, Другий зимовий похід був приречений на поразку.

Після цього Ю. Тютюнник нелегально оселився у Львові. За наказом Головного Отамана він продовжував антибільшовицьку підпільну роботу, отримуючи упродовж січня-травня 1922 р. фінансову допомогу від уряду УНР. Ю. Тютюнник вважав, що політика більшовиків є злочинною і в недалекому майбутньому призведе до занепаду, тому завдання української політичної еміграції полягало в прискоренні цього процесу. Зрозуміло, що така діяльність не залишилася поза увагою Головного Політичного Управління. Під виглядом підпільників таємної «Вищої військової ради» чекісти вийшли на контакт із Ю. Тютюнником, запропонувавши йому повернутися в Україну та очолити «масштабний» повстанський рух. У результаті спецоперації його заарештували на території УСРР і ув’язнили. Поставлений перед вибором смерть або співпраця з органами ҐПУ, Ю. Тютюнник погодився на друге. У листах до В. Затонського та О. Шумського він вихваляв радянську владу та критикував діяльність С. Петлюри й української еміграції. 4 серпня 1923 р. в листі до свого