Українська культура у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст.

У грудні 1965 р. відкритого листа українським керівникам П.Шелесту та В.Щербицькому надіслав Іван Дзюба, до якого він додав об’ємну (понад 200 сторінок) працю з промовистою назвою „Інтернаціоналізм чи русифікація?“. Ця книга, вперше видана у 1968 р. в українському видавництві „Сучасність“ у Мюнхені, становить одне з найвизначніших явищ в українському русі опору. Книга Дзюби звучала як звинувачення радянського тоталітарного режиму у нищенні української культури, приховуванні від народу його справжніх національних цінностей, як осуд тих, хто стояв біля керма влади, будучи культурними провінціалами без національної гідності та людської совісті.

У 1968 р. колективного листа до радянського керівництва підписали М.Вінграновський, І.Дзюба, І.Драч, Ліна Костенко, В.Некрасов, І.Світличний, В.Стус, В.Шевчук та інші, всього 139 чол. На знак протесту проти придушення радянськими танками празької весни 1968 р., а також підневільного становища України у складі СРСР, колишній воїн УПА і в’язень таборів Василь Макух здійснив у Києві акт самоспалення.

Тоді ж голосного звучання набув заборонений і розкритикований властями, як „ідейно-шкідливий пасквільний твір“, роман Олеся Гончара „Собор“. Роман виходив за межі соціалістичного реалізму, піднімав питання духовності, зв’язку поколінь, національної історичної пам’яті, символом якої був старовинний козацький храм. Ідеологічна кампанія 1968 р. проти книги стала знаковою подією, що знаменувала повне відвернення влади від будь-якого чесного діалогу, навіть з найтолерантнішими діячами культури. На захист письменника виступила творча молодь м. Дніпропетровська, відповідно організаторів протесту засудили до 2–5 років ув’язнення у таборах суворого режиму. З роботи знімали навіть тих редакторів та критиків, які встигли написати та опублікувати схвальні рецензії.

Таким чином, наприкінці 1960-х – на початку 1970-х рр. фактично припинився розвиток тієї по-справжньому життєдайної гілки української культури, яку виплекали шістдесятники. Та через кілька десятиліть талановита молодь, розпочавши творити у рамках тоталітарної культури, сформувала її альтернативу – культуру національного відродження і незалежності, яка піднімала дух і національну гідність українців.

 

 

Стан освіти та науки. Протягом 1966–1976 рр. було здійснено перехід до загальнообов’язкової десятирічної освіти; до 1980-х рр. більше, ніж у 5 разів зросла кількість спеціалістів із вищою освітою та науковців. У республіці проводилися фундаментальні дослідження з математичних, природничих і технічних наук. Особливо великі досягнення були у галузі кібернетики ядерної фізики, астрономії, атомної енергетики й ракетобудування, матеріалознавства, механіки, біохімії, с/г наук тощо. Світової слави набули розробки інститутів електрозварювання ім. Є.Патона, кібернетики ім. В.Глушкова, багатьох інших академічних, міжгалузевих і вузівських наукових центрів. Однак наукові розробки надзвичайно повільно й неефективно втілювались у виробництво, кількісні показники переважали над якісними. Знижувалася престижність інтелектуальної праці.

Розвиток культури та мистецтва. В архітектурі взято курс на створення домобудівної індустрії, на перехід до великопанельного будівництва та на його здешевлення. Реконструюються та будуються нові корпуси вищих навчальних закладів: КНУ ім. Т.Шевченка (1972–1985; арх. В.Ладний, Л.Коломієць); Донецького університету, Львівського політехнічного інституту, готелів „Либідь“, (1971), „Русь“ (1979) та ін. Архітектори модернізують класику: кінотеатр „Київ“, річковий вокзал у Києві тощо.

Створюються типові проекти житлових будинків та громадських споруд, запроваджуються нові будівельні матеріали (залізобетон, гіпсоблоки, облицьовувальна плитка). Набуває розвитку висотне житлове та котеджне будівництво.

Разом з тим, загострюється проблема поєднання старої забудови з новою, що дисонує з історичними пам’ятками.

Скульптура. Монументальним роботам світового рівня не щастило за хрущовських і брежнєвських часів. Так, наприкінці епохи „застою“ за вказівкою партійно-державних органів залили бетоном майже завершений унікальний скульптурний меморіальний комплекс (Стіна пам’яті) на Байковому кладовищі (скульптори В.Мельниченко та А.Рибачук). Натомість краєвид Дніпра неподалік від Києво-Печерської лаври „прикрасив“ гігантський металевий монумент Матері–Батьківщини.

В.Бородай, М.Лисенко, А.Кущ, Г.Кальченко – визначні майстри станкової і монументальної скульптори цього періоду в УРСР.

В.Бородай створив портрети відомих особистостей (художниці Т.Яблонської, поета П.Тичини, композитора Ревуцького та ін.), пам’ятник до 1500–ліття Києва „Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь“ та багато інших. Галині Кальченко належать пам’ятники Л.Українці та І.Котляревському у Києві та ін.; її творчості характерні пропорційність, виразність, краса силуету.

В образотворчому мистецтві з’явилася більша свобода у виборі тем та засобів вираження художнього задуму. Чимало художників відійшли від прямолінійного копіювання життя та звернулися до символічних образів, поетичної інтерпретації. Поетизація – провідна тенденція митців Тетяни Яблонської, Анатолія Петрицького, Олексія Фіщенка. Їх роботи увиразнює потяг до національного коріння.

Гордістю української культури стала творчість Т.Яблонської (1917–2005): „Хліб“, „Молода мати“, „Життя продовжується“ та ін. Мисткиня спочатку творить у кращих академічних традиціях, а згодом звертається до народного мистецтва („Лебеді“, „Наречена“, „Літо“, „Паперові квіти“ тощо). Художниця захоплювалась живописом Катерини Білокур, Марії Приймаченко, Параски Власенко, адже народне мистецтво вчить ясності художньої мови, гармонійності композиції, емоційної виразності.

У радянському живописі зберігається тенденція висвітлення подій Великої Вітчизняної війни, героїзму, пафосу боротьби: А.Сафаргалін „Медсестра“, А.Костенецький „Повернення“ та ін. Цікавим є полотно А.Гуріна „А льон цвіте…“. Його