Українське питання між світовими війнами та проблема гарантій безпеки

Предмет:

Тип роботи:

Стаття

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

Вільсон прагнув надати всім народам у «14 пунктах», на основі яких укладено мир після Першої світової війни [10, 30-31]. Український народ, розділений двома державами ще до її початку. До того ж цей поділ у середині Австро-Угорщини був ще складнішим, оскільки українські території перебували у складі двох суб’єктів імперії – Ціслейстанії та Транслейтанії, утворюючи три коронні краї – Королівство Галичина і Лодомерія, герцогство Буковина, Підкарпатська Русь – і маючи власні особливості політичного устрою та національної політики. В Російській імперії українське суспільство було ще більш дезінтег- рованим, через його селянський характер, а отже, ізольованим від загальносвітових процесів і замкненим у вузь- кокласових інтересах. Відповідно, український народ країнами-переможницями, за облаштування повоєнного ладу, розглядався лише як об’єкт, якому слід гарантувати лише його національні та соціальні права. Це, на думку країн-переможниць, було гарантовано мирними та договорами про забезпечення прав національних меншин [14, 141-143], до складу яких увійшли українські етнічні території. Тому українські етнічні території перетворилися на об’єкти, якими слід було розпорядитися так, щоб закласти для країн Центральної Європи можливість забезпечити стратегічні кордони.

Так, 1919 р., за розгляду в Чехословацькій комісії питання кордонів цієї держави, прийшли до висновку, що «український коридор» (Підкарпатська Русь) має забезпечити спільний кордон для Чехословаччини та Румунії [10, 215]. Водночас Франція прагнула посилення свого союзника Польщі й утворення союзів для стримування Німеччини та Радянської Росії. Утворення ефективних союзів було можливим лише за наявності стратегічних кордонів у держав, котрі мали формувати ці союзи. Скажімо, питання польсько-румунського кордону виникло між ще 1918 р., коли Польща була лише у стані формування, а Румунія знаходилась у складному міжнародному становищі, оскільки нею було укладено з країнами Четвертного союзу сепаратний Бухарестський мирний договір, що позбавляло її ініціативи на мирній конференції. Польські й румунські війська вже у листопаді 1918 р. готувалися до вторгнення у Східну Галичину і придушення спроб самовизначення українців та створення ним власної держави [15, 115]. Тобто, ці держави координували дії проти українців, прагнучи отримати максимум стратегічної ініціативи в регіоні, що надасть їм підтримку Франції.

Питання Східної Галичини відіграло важливу роль й у польсько-чехословацькому конфлікті навколо Те- шинської Сілезії. Його було вичерпано, з укладенням 1921 р. договору між Польщею й Чехословаччиною, за яким було встановлено кордон між державами, в тому числі й по Тешинській Сілезії, яку ще 1920 р. було розділено між ними арбітражем переможців. У відповідь, Польща домоглася від Чехословаччини відмови від претензій на Східну Галичину, готуючи, таким чином, ґрунт для її анексії [16, 69]. Посол Великобританії в Німеччині д’Абернон оцінив цей договір як черговий тріумф французької дипломатії у Центральній Європі [17, 150].

Оскільки українські етнічні території стали об’єктом міжнародних відносин, а право їх населення на самовизначення нехтувалося країнами-переможниця- ми, вдалося закласти спільний кордон Чехословаччи- ни і Румунії, що дало для Франції чергову дипломатичну перемогу для утворення блоку Мала Антанта, який ґрунтувався на антиугорській основі. Мирними договорами було визначено країни, проти яких було спрямовано гарантії, закладені цими договорами, оскільки їх було визнано винними у Першій світовій війні й, відповідно, вони визначалися як потенційні реваншисти. Ними були Німеччина, Австрія, Угорщина та Болгарія. Наступний системний договір, укладений завдяки стратегічним кордонам українських етнічних територій, – військова конвенція між Польщею й Румунією 1926 р. За цим договором визначалося, проти яких потенційних противників мали спрямовувати спільні дії держави-підписанти – Німеччина, СРСР, Угорщина та Болгарія [18, 137-138].

Західні кордони Польщі та Чехословаччини Франція гарантувала договорами, які було укладено в Локарно 1925 р. і яким закладено нову систему безпеки в Європі. Хоч ці кордони прямо і не перетиналися з українським питанням, проте, мали на нього значний вплив, адже Польща була пов’язана союзницькими відносинами з членом Малої Антанти – Румунією договорами 1926 р., а Чехословаччина була членом цього союзу. Відповідно, гарантії західних кордонів цих держав з боку Франції 1925 р. мали стати додатковим фактором, який гарантував існування та потугу про- французьких союзів. Фактично Францією було підкріплене гарантування прямими міждержавними угодами більшості кордонів країн Центральної Європи. Проте, руйнація локарнських гарантій від 1934 р. мала стати початком руйнації системи гарантій в регіоні загалом, що змінювало стратегічне значення українських етнічних територій у складі держав Центральної Європи.

Так, з укладенням 1934 р. договору «Про нейтралітет» між Польщею й Німеччиною, вони мали розв’язувати спірні питання на двосторонній основі [19, 1-2]. Польща підірвала локарнські гарантії Франції, у тому числі й для Чехословаччини. Відповідно, відбулось послаблення гарантійної системи у рамках договорів Польщі з Румунією та Малої Антанти, яка була міцнішою, завдяки польсько-румунським договірними зобов’язанням військового характеру 1926 р. Тому набули нового стратегічного значення договори «Про ненапад» між СРСР із сусідніми державами 1932 р. Цим СРСР отримав значну дипломатичну перемогу, не допустивши укладення договору на двосторонній основі, у форматі СРСР, з одного боку, – сусідні країни – з іншого, що могло посилити політичний вплив Польщі в Центральній Європі. Після укладення польсько-німецького договору 1934 р., ще більше зросло значення гарантії для Польщі взаємного визнання територіальної цілісності СРСР і Польщі. Проте, СРСР мав змогу в односторонньому порядку цей договір денонсувати, в разі вчинення контрагентом агресії [20, 438]. Відповідно, українські