Українське шкільництво і освітня політика крайової адміністрації та сейму в Галичині (1890 -1914 рр.)

Важливу інформацію до теми виявлено у матеріалах періодичної преси, як української, так і польської. Слід насамперед відзначити друковані органи українських педагогічних товариств: “Школьна часопись”, “Учитель”, “Наша школа”, а також “Промінь”, “Луна”, “Учительське слово”, “Український учитель”. Чимало даних, зокрема, стосовно галицького середнього шкільництва, міститься у “Літературно-науковому віснику”, та у газеті “Діло”. Особливої уваги заслуговують звіти з діяльності українських педагогічних організацій. Дисертантка вперше вводить у науковий обіг публікації звітів Руського (Українського) педагогічного товариства, “Взаємної помочі галицьких і буковинських учителів та учительок”, а також звіти “Учительської громади” і Крайового шкільного союзу, вміщені в журналі “Наша школа”. У дисертації використано також матеріали польської педагогічної преси: “Szkoła”, “Muzeum”, “Szkolnictwo”, “Głos Nauczycielstwa Ludowego”, “Rodzina i Szkoła”, “Wolna Szkoła”, “Gazeta Nauczycielska”, “Głos Nauczycielski”.

Дуже багатоплановою є публіцистика із зазначеної проблеми. Питання початкової і середньої освіти цікавило як українських, так і польських сучасників подій. На відміну від польської, українська публіцистика розглядає питання освіти в Галичині у контексті політики влади, а зокрема польсько-українських відносин. Це знайшло своє відображення у публікаціях А. Вахнянина, М. Кордуби, В. Бачинського, С. Томашівського, М. Лозинського . Польська публіцистика представлена роботами Ю. Маєра, Ю. Харвота, К. Ярецького, Ю. Балабана .

Розвитку української освіти і впливу на неї політичних чинників присвячені окремі мемуари. Варто назвати спогади М. Бобжинського, А. Борковського та О. Барвінського . Чимало важливих положень, необхідних для розуміння галицького менталітету в шкільництві, містяться в історико-мемуарних збірках, виданих за рубежем у 70-80-х роках XX ст. В них надруковані спогади колишніх учнів галицьких шкіл про своїх вчителів, атмосферу навчання тощо .

Зібраний джерельний матеріал, у поєднанні з осмисленням наявної історичної літератури з проблеми дозволили дисертанту досить детально простежити процес розвитку українського шкільництва в Галичині у визначених хронологічних рамках.

У другому розділі “Система управління освітою в Галичині” предметом наукового аналізу стала законодавча база створення і подальша реструктуризація галицької шкільної адміністрації. Насамперед висвітлено діяльність крайової шкільної ради, яка разом із сеймом була однією з провідних галицьких управлінських структур, від яких залежав майже весь розвиток шкільництва в краї. Незважаючи на підпорядкування віденському міністерству віровизнань і освіти, рада, на відміну від таких же інституцій в інших провінціях держави, мала власну і багато в чому незалежну від центру законодавчу базу. Її самостійний статус підтвердили, зокрема, законодавчі акти, ухвалені в 1905 і 1907 рр. Впливи представників української суспільності на роботу ради були обмеженими, і ця обставина негативно позначилася на розвитку української освіти в Галичині. Нижчі щаблі шкільної управи в краї становили окружні та місцеві шкільні ради. Як показано в розділі, створення і функціонування цих установ в ході реформування крайової освіти чисельно збільшувало галицьку шкільну адміністрацію і значно полегшувало роботу крайової шкільної ради. З роками кількість цих структур зростала відповідно до збільшення числа шкіл у краї. Однак розвиток ланок крайової шкільної адміністрації не завжди відповідав потребам української національної освіти. Зокрема це стосувалось того, що окружні та місцеві шкільні ради не функціонували як самостійні органи, а підпорядковувалися крайовій шкільній раді, залежали від бюджетного фінансування центру і краю, а також від освітньої політики, в якій домінували тенденції до полонізації галицького шкільництва.

У третьому розділі “Діяльність законодавчої та виконавчої влади в Галичині стосовно початкової та середньої освіти” досліджуються основні типи українських початкових та середніх навчальних закладів в краї, а також такі, які в більшій чи меншій мірі були причетні до розвитку української освіти. Тут приділено належну увагу характеристиці законодавчої бази українських початкових шкіл, званих народними. Оскільки початкове шкільництво повністю належало до компетенції галицької влади, досліджується їх кількісне та якісне зростання у контексті фінансової спроможності та політичних амбіцій сейму. Підкреслено, що розвиток галицьких народних шкіл, їх кількість та рівень навчання значно відставав від таких же шкільних закладів у інших провінціях держави. Шкільні ради різних рівнів менше уваги приділяли розвиткові української початкової освіти, віддаючи пріоритет розбудові аналогічних польських навчальних закладів. Незважаючи на прийнятий в Галичині у 1873 р. закон про обов’язкову початкову освіту, напередодні Першої світової війни в краї існувала чимала кількість громад, які були позбавлені можливості отримати елементарну освіту через відсутність у цих місцевостях шкіл. Окремий параграф присвячено мало дослідженій в історичній науці проблемі утраквістичних учительських семінарій. Державне та крайове законодавство не передбачало відкриття в Галичині українських семінарій (на відміну від польських). Таким чином, здобути професію вчителя українцям пропонувалося шляхом навчання у двомовних (польсько-українських) семінаріях. Від початку “нової ери” 1890-1894 рр. українські посли у сеймі неодноразово аргументовано доводили необхідність існування таких національних навчальних закладів. Однак прохання про відкриття навіть утраквістичних учительських семінарій (не кажучи вже про чисто українські) польська більшість сейму нерідко блокувала, хоча їх фінансування в основному здійснювалося з центру, який виявляв готовність виділяти відповідні бюджетні асигнування. Порівняно з іншими краями монархії Галичина впродовж усього досліджуваного періоду знаходилась на одному з