Відображення аспектів морального виховання у першоджерелах та творчості українських педагогів

Кодекс лицарської честі включав: любов до батьків, вірність у коханні, дружбі, побратимстві, ставленні до Батьківщини; готовність захищати слабших, турбуватися про молодших, зокрема дітей; підкреслено шанобливе ставлення до дівчини, жінки, бабусі; непохитну вірність принципам народної моралі, духовності; відстоювання свободи і незалежності особистості, народу, держави; прагнення робити пожертвування на будівництво храмів, шкіл, пам'яток історії та культури; здатність цілеспрямовано і систематично розвивати фізичні і духовні сили, волю, можливість свого організму; вміння скрізь і всюди поступатися благородно, виявляти лицарські чесноти; турботу про розвиток національних традицій, звичаїв, обрядів, бережливе ставлення до рідної природи, землі [4].

У центрі уваги з давніх часів перебуває образ матері. Особливе місце культ матері посідає в козацькій педагогіці. Так, до козацьких заповідей милосердя належать: всебічна допомога сиротам, вдовам, турботливе ставлення до безпомічних, постійна їх матеріальна і моральна підтримка; готовність допомагати найменшим, найбеззахиснішим – дітям, створювати умови для їхньої радості, переживати їхні страждання, замінювати їм у разі необхідності батька і матір, сестру і брата; надання допомоги хворим і пораненим, потерпілим від злих людей, стихійних сил природи тощо; здатність до співчуття, жалю до людей, які потрапили в біду; готовність допомагати будь-якій людині, щиро розділити з нею горе, страждання, журбу і тугу.

Ідеал народної педагогіки – повна сім'я, рідна домівка, родинне вогнище, оберігати яке повинні і люди, і різні символи традиційного хатнього вжитку. Підготовка до шлюбу, творення сімейного щастя – особлива тема в народних традиціях. Народна дидактика вчила, що кожна дівчина, як майбутня мати, повинна змалку психологічно готуватися до виконання обов'язків годувальниці й няні, навчатися доглядати дитину, тобто вміти її годувати, сповивати, вдягати, купати, лікувати й забавляти. Завдяки домашній дидактиці юнак чи дівчина в пору одруження вже значною мірою були підготовлені до виконання ролі сім'янина – обов'язків чоловіка та дружини, батька і матері. Дівчинка-ровесниця дітей молодшого шкільного віку могла сама напрясти ниток, виткати доріжки. А хлопчик добре вправлявся з сокирою та іншими знаряддями праці, виконував, як і дівчинка, безліч інших обов'язків по господарству, доглядав худобу, випасав її, варив їсти, прибирав хату, порався на городі тощо. Певне місце вихованню хлопців приділяв Г. Ващенко: «Ми маємо пам'ятати, що чим вищою буде психологічна підготовка учнівської молоді до військової служби, тим краще й успішніше вона проходитиме. «Розв'язуючи питання про мету виховання сучасної учнівської молоді, ми мусимо враховувати не лише наші традиції, а й ті завдання, що ставить перед нами сучасне й майбутнє, а також прийняти до уваги психічні властивості нашого народу, як позитивні, так і негативні. Перші треба розвивати, другі усувати або, принаймні, ослаблювати» [1: 3-162]. На жаль, ще не для всіх батьків, педагогів, вихователів, наставників аксіомою стало те, що сучасні виховні ідеали можуть успішно формуватися лише на основі національних ідеалів минулих епох, які втілюють у собі загальнолюдські цінності.

Високими взірцями українського лицарства для підростаючого покоління, громадян незалежної демократичної Української держави є гетьмани, полковники, кошові отамани Д. Вишневецький (Байда), П. Калнишевський, І. Мазепа, П. Орлик, П. Полуботок, П. Сагайдачний, І. Сірко, Б. Хмельницький. Провідним ідеалом козацької педагогіки є вільна, незалежна людина, лицар правди і честі, для якого Бог і Батьківщина – найвищі блага (Г. Ващенко).

Лицарське виховання – серцевина козацької педагогіки. Особливу увагу на це звертав Григорій Ващенко у книзі «Виховний ідеал». Він писав: «Український лицар живе для Батьківщини: він завжди готовий віддати за це своє життя. Найдорожче для нього – лицарська честь і слава». Людина лицарського виховання власною працею та громадянською позицією підвищує добробут свого народу, бере активну участь у творенні національної політики, зміцненні єдності та згуртованості своєї нації [1].

В українській системі виховання статус лицарського виховання був завжди високим. В. Сухомлинський за несприятливих умов радянської дійсності відстоював принципи козацької педагогіки. У книзі «Про виховання» видатний український педагог-новатор і гуманіст радить: «Ми прагнемо до того, щоб маленький громадянин зрозумів і відчув, що є справжнє людське щастя і є холопське, рабське існування, куплене зрадою, знехтуванням ідеалів [3].

Співзвучною цій роботі В. Сухомлинського є книга П. Щербаня «Національне виховання в сім'ї», у якій автор наголошує на тому, що батькам слід пам'ятати, що у будь-яку історичну добу виховується не абстрактна людина, а представник того чи іншого народу, носій певної національної культури; розкриває сутність виховання дітей у сім'ї, в результаті якого кожна особистість високо цінує свою громадську, національну і особистісну гідність, совість і честь, наводить обов'язкові умови, провідні напрями та роль народних традицій у цьому процесі, звертає увагу на виховання дітей в українській родині у дусі лицарства. У виданні вміщено концепцію «Сім'я і родинне виховання»; кодекс вартостей сучасного українського виховання; батьківський катехізис; правила культури поведінки; сорок заповідей любові та свободи; афоризми і вислови, народні прислів'я про виховання [5].

Сімейні вартості українців та українські виховні традиції знаходять відбиття у роботі О. Вишневського «Сучасне українське виховання». Автор наголошував на тому, що українська родина є органічною частиною нації і першоджерелом духовного становлення громадянина. Хліборобське життя українців у стародавні часи впливало на родинний устрій. Осідлість, стабільний прибуток від праці на землі, якого досягали переважно жінки, робили матір головною особою в сім'ї і закріпили матріархат. З давніх-давен українська жінка відрізнялася почуттям власної гідності та завжди була берегинею сімейної моралі, вона не терпіла невірності свого чоловіка. Стосунки в українській родині будувалися на визнанні рівноправності чоловіка й жінки. Емансипованість української жінки пов'язана не лише з залишками матріархату в українському характері, а й часто з вимушеною відсутністю чоловіка вдома (визвольні війни, козакування, чумацтво). Жінка часто повинна була брати на себе відповідальність голови сім'ї і виконувати чоловічу роботу. Важливим елементом системи цінностей сімейного виховання є рівновага батьківського і материнського, чоловічого та жіночого елементів [2: 162-169].

Сучасна соціально-економічна ситуація в Україні зумовлює значні ускладнення у виконанні сім'єю своїх функцій. Деформація соціальних і моральних цінностей, яка спостерігається в останні роки, серйозно розхитала підвалини сім'ї. Особливо гострою є сукупність протиріч між: зростанням ролі сім'ї як основи сучасного суспільства та неготовністю юнаків до створення сім'ї; визнанням зростаючої ролі жінки у суспільстві та небажанням чоловіка прийняти це у власній сім'ї; розумінням сімейних цінностей і стандартів статево-рольової поведінки та нестабільністю сучасних подружніх стосунків, зростанням числа розлучень, особливо серед молоді; декларованою рівністю жінок і чоловіків у сім'ї та існуючою реальною тенденцією невиконання чоловіками у повній мірі своїх соціальних ролей чоловіка та батька.

Отже, саме літописи, численні історичні джерела донесли до нас особливості зародження української сімейно-побутової культури. її особливістю є, передусім, високий статус жінки – дружини, матері, сестри – у родині та суспільстві в цілому. Жінка не була залежною і підпорядкованою чоловікові. Взаємна повага подружжя, взаємне погодження бажань створити сім'ю становило норму статевої поведінки. Не існувало жодних обмежень прав жінки або її волі. Вона вільно з'являлася у товаристві, сама або з чоловіком брала участь у святах і мала великий вплив на справи сімейні і державні. Особливо шанобливим було ставлення до вдови, коли та не брала шлюбу вдруге: вона ставала головою родини замість чоловіка, опікувалася, виховувала дітей. Здавна люди намагалися визначити місце жінки в суспільстві. її називали матір'ю, коханою, берегинею сімейного вогнища, другом, «правою рукою» чоловіка.

 

 

1.Ващенко Г. Виховний ідеал. – Полтава: Полтавський вісник, 1994. -Т. 1. Підручник: Науково-популярне видання. – З вид. – 191 с

2.Вишневський О. Сучасне українське виховання. Педагогічні нариси. -Львів: Львівський обласний науково-методичний інститут освіти; Львівське обласне педагогічне товариство ім. Г. Ващенка, 1996. – 238 с

3.Сухомлинский В. А. О воспитании. – М. : Просвещение, 1985. – 270 с.

4.Хрестоматия по истории школы и педагогики в России/ Под ред. д. -пед. н., проф. Ш. И. Ганелина. – М. : Просвещение, 1974. – С. 27-32.

5.Щербань П. Національне виховання в сім'ї. Для батьків, учнів, вихователів. – К. : Боривітер, 2000. – 258 с.