Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
Вконтакте Студентська консультація
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Відображення земельного чинника в ментальності українських хліборобів (друга половина XVII – серединаXIX ст.)

Тип роботи: 
Стаття
К-сть сторінок: 
11
Мова: 
Українська
Оцінка: 
Відображення земельного чинника в ментальності українських хліборобів (друга половина XVII – серединаXIX ст.)
 
Ю. П. Присяжнюк (Черкаси)
 
Українські селяни-панщинники чекали скасування кріпосного права, а відтак зустріли добу докорінних перетворень у всіх сферах життя, прагнучи перш за все «землі й волі». У цьому бажанні акумулювалася не лише нагальна потреба тогочасної епохи, так би мовити лейтмотив довгоочікуваних реформ, а й «крик дуигі» хлібороба-українця [1, 71], сконцентровані в просторі та часі мрії багатьох поколінь землеробської людності України.
Витоки психологічного підгрунтя таких культурно-світоглядних цінностей як земля, праця на землі, особиста свобода сягають в Україні глибини століть. У XV-XVII ст., коли в Західній Європі інтенсифікувався незворотній процес генезису фермерського типу господарювання, в
Східній Європі тривав так званий «кріпосницький ренесанс» – повторне закріпачення селян [2, 220-225]. На українських землях, зважаючи на кріпосницьку політику Речі Посполитої в другій половині XVI – першій половині XVII ст. та подібні заходи Російської імперії впродовж XVIII ст. (зокрема, за правління Катерини II), рефеодалізація відбулася, по суті, в два етапи. Для українських хліборобів такий зигзаг історії мав особливі соціо-психологічні наслідки: «внутрішня сторона» самобутнього суспільного ідеалу (менталітет) скоріше не руйнувалася, а консервувалася, дещо трансформуючись в нових історичних умовах.
Визнаючи безперечним той факт, що на специфіку менталітету українського селянства, який ми застаємо напередодні «великих реформ» 60-х рр. XIX ст., позначився весь попередній хід історії, виокремимо в цьому контексті козаччину, своєрідною кульмінацією якої стала Національно-визвольна революція, ініційована Б. Хмельницьким. Саме Хмельниччина докорінно змінила характер існуючих в Україні на середину XVII ст. політичних та економічних відносин, радикально вплинула на соціальну структуру та духовний склад • тогочасного українського суспільства. Під час масового покозачення українського поспільства паралельно відбувався ще один, не менш важливий з точки зору збереження самовідтворюючої функції нації процес. Абсолютна більшість автохтонного населення цілком природно й звично для себе ставала господарем земельних вакансій. «Перетворюючись у людей особисто вільних», ніким і нічим надмірно не переобтяжених, гноблене раніше українство відтепер здебільшого володіло як новозайманими, так і оброблюваними раніше ділянками. Розміри останніх залежали від різних обставин, проте, оскільки загалом земель було вдосталь, то після врегулювання стосунків з сусідами посполитий переважно мав орієнтуватися на власні можливості. Виникав логічний зв'язок між землею, точніїпе її якістю та розмірами, і спроможністю родини її обробити. Усвідомлення оптимальності співвідношення грунти-тягло прийшло досить швидко. Гармонія «тягла з землею і землі з тяглом» [3, 43] іїггенсивно акумулювалася в психологічні установки та автоматизми, позначалася на моральних орієнтаціях.
Почуття господаря-власника, підкріплене стереотипами та звичками про необхідність, правильність, справедливість такого стану речей, відтепер виховувалося, зберігалося й передавалося від покоління до покоління. Перебуваюча в ужитку ділянка розглядалася як власна. Ментальність віддзеркалювала її як приватне («своє») володіння в силу перш за все того, що попервах не існувало іншого власника (зверхника)  (на відміну, наприклад, від аналогічного процесу на півночі тогочасної Московщини), а руйнівний вплив держави та ринкових чинників на таке бачення тривалий час зберігався мінімальний. Відчуття господаря забезпечувалося також традицією, звичаєвим правом («давністю користування батьків і дідів» [3, 47]), сформованими в попередню історичну епоху загальноприйнятими нормами, доказувати чи спростовувати цінність яких у той час просто не було потреби. Ментальність українця-»займашцика» «передбачала» й механізми набуття такого способу ставлення до грунтів – це «інтенсивна праця» [3, 43]. Орієнтація на працю, як на джерело права власності, зберігатиметься в «картині світу» хлібороба впродовж століть. Архівні джерела чітко фіксують наявність цього феномену в світогляді українського селянина початку XX ст. [4, 6; 5, 14]. Наявність вільної землі, здебільшого «неприв'язаність до батьківського житла та господарства», відсутність поруч «найвищого авторитету» (часто-густо не тільки батьків, а й інших «соціальних моралізаторів» – поміщиків, чиновників), створювали необхідні умови для розвитку егалітарних рис менталітету. При цьому майже не залишалося шансів для генерування патріархально-общинних ментальних імператив. Помітнішими були інші тенденції, спричинені соціально-економічним чинником – «як осіли люди, тоді заможніші пописалися в козаки, а підліші залишилися в мужиках».
На рубежі ХУІІ-ХУІІІ ст. (коли село за селом почне переходити «в маєтність» козацької старшини та російських дворян) розуміння ділянки землі, що перебувала в «безстроковому користуванні», як своєї, втрачатиметься досить повільно. Це зумовлювалося передовсім тією обставиною, що особиста свобода українського посполитого (з другої половини XVII ст. під «посполитими» малися на увазі виключно селяни), його право на землю ще продовжуватимуть залишатися недоторканими. Разом з тим, прогресуюча втрата прав на частину продукції своєї праці (повинності, чинші, грошові платежі тощо) поступово підриватимуть почуття земельного господаря-власника.
Дедалі більше давалася взнаки, позначалася на характері еволюції тогочасної ментально-світоглядної системи українських селян ще одна визначальна умова. В Українській козацькій державі хліборобська людність була позбавлена належної державної опіки, в тому числі в ключових для неї питаннях життєдіяльності. Це повною мірою стосувалося питання земельної власності – часто-густо воно вирішувалося «на грунті приватних відносин».
У другій половині XVII ст. українська політична еліта намагалася збільшити свої земельні володіння. З подивом та сумом посполиті мали спостерігати як вчорашні «спільники по загальнонародній справі» дарували, обмінювали, заповідали, заставляли ще недавно вільні й доступні для всіх бажаючих грунти. Широкого розповсюдження відтепер набувала купівля земель, в якій селянам сама доля відводила роль
Фото Капча