відродження кооперативного руху в Україні в кінці ХХ – на початку ХХІ століття

 

Федоренко Я. А.

 

Аналізується розвиток кооперативного руху в кінці ХХ – на початку ХХІ століття. Зокрема, автор звертає увагу на те, що кооперативи стали однією із форм зародження ринкових відносин на селі, яка керувалася принципами взаємодопомоги і соціального захисту українських селян. Досліджуються етапи розвитку кооперативного руху в незалежній Україні, а також з ’ясовуються ті перешкоди, котрі стали на заваді для повноцінного функціонування даного типу підприємницької діяльності.

Ключові слова: кооперативи, українське село, підприємництво, аграрна реформа.

На початку 1990-х років ХХ століття в рамках проведення аграрної реформи було проведено реструктуризацію колгоспно-радгоспної системи, яка привела до появи нових підприємницьких форм ведення сільського господарства. Однією з них стали кооперативи. Проте, на жаль, наша держава приділила дуже мало уваги розвитку даного типу підприємницької діяльності. І на даний момент ми можемо констатувати, що кооперативний рух переживає не найкращі свої часи. Хоча за свідченнями істориків-аграрників кооперативи завжди виступали своєрідними центрами самодопомоги і соціального захисту селян. З огляду на це виникає необхідність з історичної площини з’ясувати, яку роль відіграли кооперативи в процесі утвердження ринкових відносин в українському селі.

Література, присвячена даній темі, є надзвичайно чисельною і різноманітною в усіх можливих відношеннях і аспектах та охоплює широкий спектр від публіцистичних джерел до наукових праць, монографій. Зокрема, одну із своїх робіт присвятив даній темі А. В. Чаянов [1]. Вчений охарактеризував основні форми організації кооперативів. Різні аспекти кооперативного руху висвітлені в працях О. М. Ткаченка [5], І. Мадзія [6], І. Томича [11], Б. Беренштейна, О. Третяка [13]. Цікавою із точки зору історичної ретроспективи є стаття З. Михайлика [2]. Автор описав свої думки щодо сучасного стану кооперативів та провів історичні паралелі минулого і сьогодення. Варто зазначити, що більшість науковців висвітлюють функціонування кооперативів з економічної точки зору, в той час як робіт, що аналізують дану проблему з боку недалекого історичного минулого практично немає.

Тому метою даної статті є дослідження процесу відродження кооперативного руху в кінці ХХ – на початку ХХІ століття, а також аналіз тих проблем, що стали на заваді для його нормального функціонування.

Кооперативний рух став одним із показників зародження ринкових відносин в українському селі.

Власне розвиток сільськогосподарських кооперативів був виразником давніх традицій і самої природи праці селян на землі. Так, А. В. Чаянов вказував, що сільськогосподарська кооперація є досконалою формою організації селянського господарства, яке дозволяє дрібному товаровиробникові, не руйнуючи своєї індивідуальності, виділити із свого плану ті його елементи, в яких високотоварна форма виробництва має безперечні переваги над дрібною [1, с. 75].

Слід зазначити, що кооперативний рух існував в українських селах ще у кінці ХІХ – початку ХХ століття. На думку доктора історичних наук, професора Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького А. Г. Морозова, кооперація в той час просто процвітала. Особливо були поширені молочарські та м’ясні кооперативи, котрі організовували власну переробку продукції. Не існувало труднощів і з її реалізацією – українське масло успішно конкурувало на ринках Лондона, бекон був нарозхват у Парижі, законсервовані вапном яйця експортували до Німеччини. Великим попитом в Європі користувалися українські сухофрукти і соління. Прибутки, що отримували кооперативи, ділилися між їх членами [2, с. 3]. Радянська влада спочатку виявила лояльність до діяльності кооперативів. Навіть підтримала створення Укрсільбанку, який відіграв позитивну роль у їх кредитуванні: виробництво продовольства збільшилося. Однак у 1930 році, після проголошення політики про суцільну колективізацію фінансування індивідуальних селянських господарств було остаточно заблоковано, а членів кооперативів оголосили “ворожими елементами”.

Відродився кооперативний рух лише після проголошення незалежності. Новостворені кооперативи поділялися на три типи: виробничий кооператив, споживче товариство, обслуговуючий кооператив.

Виробничий кооператив був юридичною особою, яка створювалася громадянами з метою здійснення господарської діяльності на засадах підприємництва для одержання прибутку [3].

Споживчі товариства – кооперативи, які утворювалися шляхом об’ єднання фізичних або юридичних осіб для організації торговельного обслуговування, заготівель сільськогосподарської продукції, сировини, виробництва продукції та надання інших послуг з метою задоволення споживчих потреб його членів.

Обслуговуючі – утворювалися шляхом об’єднання фізичних або юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також особам з метою ведення їх господарської діяльності [4, с. 34].

Відзначимо, що на підприємницьких засадах розпочали діяльність саме сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи (СОКи). Структура їх функціонування зумовлювалася економічними і суспільними умовами, спровокованими проведенням аграрної реформи в Україні. Сільськогосподарська кооперація, будучи “процесом вертикальної концентрації сільського господарства” [5, с. 75] вирішувала вищеназвану проблему і, як наслідок, забезпечувала конкурентоспроможність сільських товаровиробників.

Загалом становлення СОКів відбувалося у три етапи. етап припав на 1993-1995 роки. Саме в цей період розпочали функціонувати перші кооперативи незалежної України. Зокрема, у грудні 1993 року було створено сільськогосподарський обслуговуючий кооператив у Зліщицькому районі Тернопільської області “Ратай” на чолі з Ігорем Марусяком [6, с. 8]. За 18 років свого існування “Ратай” об’єднав 250 фермерських та особистих селянських господарств. Трохи пізніше було утворено у Рівненській області сільськогосподарський обслуговуючий кооператив “Західний”, до складу якого увійшло 30 фермерів та особистих селянських господарств, а також сільгоспкооператив “Енеїда” у м. Херсон [7].