+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Курсова робота
К-сть сторінок:
41
Мова:
Українська
ворога з усіх боків, козаки далі висилали зі свого табору найбільш сміливих, спритних і гострих на язик вершників для так званих «герців» чи «гречі», або «татарських танців», тобто окремих поєдинків, молодецьких сутичок і верхових перестрілок. Кружляючи на своїх конях перед неприятелем, знущаючись над ним і під'юджуючи до битви в'їдливими словами, козаки вимахували в повітрі своїми кривими шаблями, випускали кулі у ворожий стан і потім блискавично кидалися в табір. Герці давали козакам можливість роздивитися сили й розташування неприятеля, ще не розпочинаючи справжньої битви, – це була лише прелюдія до справжньої навальної баталії. Якщо вірити історику воєнного мистецтва у поляків і козаків Зеделлеру та історикові України Маркевичу, запорожцям були відомі досить складні бойові прийоми: лава, або розгорнутий стрій, тобто побудова у фронт; батовий, чи тришеренговий, стрій для оборони; тріангула, тобто трикутник або стрій гострою колоною; сакма, чи соганний хід, тобто в колону марш. Битву мішаного характеру, своїх і чужих, вони називали галасом, битву окремими загонами, кожен на свій розсуд, називали розгардіяшем; умовний клич для розпізнання своїх і чужих, звали гаслом; партизанська війна звалася у них загонами.
Розохотивши нетерплячих і чванливих ворогів окремими сутичками, козаки раптово припиняли герці, складали загальний план атаки й розпочинали ломову битву. Попередньо, щоб налякати неприятельську кінноту і завдати їй такої чи інакшої шкоди, запорізькі козаки, вибравши темну ніч, підкрадалися до неприятеля і пускали поміж нього ракети, що давали водночас шість пострілів і звалися «блазнихами великого калібру»; ці ракети з великим шумом перескакували з місця на місце, лякали неприятельських коней, викликаючи замішання серед вершників.
У справжній ломовій битві запорізькі козаки надавали перевагу атаці з флангів і з тилу. З цією метою вони розподіляли своє військо на чотири частини: одну залишали в таборі, другу посилали в тил, а третю й четверту – на обидва фланги. Бій розпочинали одночасно з усіх чотирьох сторін, і якщо вислані частини діяли згідно з головними силами, а вороги передчасно не зауважували козацької хитрості, то досить часто, якщо не в більшості випадків, доля битви вирішувалася на користь запорожців. Такою була битва козаків з поляками біля Жовтих Вод і Княжого Байрака, розіграна ними за всіма правилами власного воєнного мистецтва, в якій вони поклали на місці майже всіх до єдиного ляхів.
Водночас з діями в тил і на обидві фланги неприятельського війська козаки скеровували свої сили і проти його фронту: тут діяла козацька артилерія. Стріляючи безупинно протягом кількох годин, козаки врешті розривали передні ряди ворожого табору, відразу припиняли гарматний вогонь і висилали в неприятельський стан свою піхоту з ручною зброєю, а кінноту висували проти ворожої кавалерії. Вражаючи кінних і піших ворогів, козаки водночас докладали зусиль, щоб перебити у неприятеля обозних коней, перепинити йому цим шлях до відступу й захопити у свої руки всі його продовольчі запаси. Якщо це вдавалося козакам, доля битви була вирішена.
Воєнні успіхи запорожців пояснюються значною мірою, крім особистої хоробрості й постійних занять військовою справою, ще й досконалим знанням тієї місцевості, на якій вони діяли проти ворогів. Що знанню місцевості запорожці надавали великого значення, видно зі слів польського хроніста Симона
Збройні сили та бойові засоби запорізьких козаків
Окольського, який пише, що в давнину за знання степових місць козаки отримували в нагороду полковництво чи якесь інше старшинство. Незважаючи на дикість, безмежність і безлюдність степів, у яких, «мов у сухому морі, не було ні дороги, ні стежини, ні сліду», запорожці знали свої вольності, як власну пазуху: вдень вони визначали дорогу за сонцем, високими могилами, «кряжами земляними», великими балками, скрутнями трави, одинокими деревами, що стриміли серед степу, а вночі «вухом та слухом», за течією рік, розташуванням певних зірок, наприклад Воза (Велика Ведмедиця), Волосожара (Плеяди). Єрусалим-дороги (Молочного шляху), врешті, за напрямом вітру, який козаки, залежно звідки він-дув, називали «москалем», «бусурменом», «донцем» чи «ляхом». Ховаючись, мов звірі, по тернах та очеретах, вміючи вити вовком, кричати перепелом, харчуючись усім, що лише траплялося в дорозі, запорізькі козаки пильно виглядали ворогів, раптово нападали на них і з малими силами розбивали й перемагали безліч неприятелів.
Гідне уваги щодо характеру козацьких війн заувчження генерал-лейтенанта Всеволода Коховського. Він звертає увагу на ту обставину у воєнних прийомах козаків, що вони намагалися впливати і на моральний стан неприятелів, а саме: козаки завжди приховували частину своїх сил, і їх несподівана поява згодом спантеличувала ворогів. Справді, не лише завдати поразки, а навіть налякати, нагнати страху ворогові вже славилося як подвиг «доброго» запорожця. Той же Коховський відзначає і слабке місце запорізьких козаків як воїнів – незгоди, ворожнечу і навіть зрадництво у випадку невдачі воєнних дій проти не'приятелів.
У бою з неприятелями і правильним строєм, і окремими масами запорізькі козаки виявляли дивовижну стійкість і мужність, і якщо неприятель перемагав їх двадцять разів, вони все-таки йшли на ворога з новими силами двадцять перший раз. «Це – гідра України, у котрої замість однієї відрубаної голови виростає кілька нових», – казали про них поляки. Запорожці не дорожили своїми головами, знаючи лише одне, що «раз родила мати, раз і умирати». Не про голову думав козак, ідучи на війну, а про свою любу вітчизну, яку він пристрасно любив, про свою предківську віру, якій він свято зберігав вірність, думав він і про те, щоб не заплямувати козацької слави, доброго імені «лицаря».
На війні козаки були немилосердними: вони не шкодували ні ворога, ні його жінок і дітей, і в озлобленні вигадували для них найлютішу страту: проштрикували розпеченим залізом, саджали голими на розпечені сковороди, засипали приску за халяви чобіт, душили дошками дітей, палили католицькі костьоли, протикали списами, рубали сокирами і прострілювали кулями ікони, топтали ногами святощі, шаткували перед вівтарем ксьондзів і ченців, заводили в костьоли коней і т. ін. І зі своєї точки зору, і з точки зору свого часу вони мали рацію: на ворога Христової православної віри вони дивилися, як на найбруднішу тварину – «Жид, лях та собака – віра однака». Тому й були безжальними до них. До того ж у ті часи скрізь і всюди з поняттям війни поєднувалося поняття про грабунок, насильства й поголовне винищення ворогів. Отже, у цьому розумінні запорізькі козаки були лише старанними дітьми свого віку.
Під час битви запорожці вбивали незнатних, знатних намагалися захопити в полон, за що отримували згодом певний викуп; коней, рогату худобу, овець і верблюдів відганяли у свій табір, зброю, одяг і гроші брали як здобич.
Відступали з поля битви запорожці рідко, а якщо й відступали, то виконували це з великим ладом і, завдяки своїм легким і жвавим коням, надзвичайно швидко. Щоб уникнути погоні, козаки нерідко вдавалися до степових пожеж: дочекавшись зручного моменту, коли вітер подує ворогові в лице, влаштовували такий «пал», від якого і люди, й коні падали в степу, мов мухи на морозі.
Після походів запорожці поверталися в Січ і тут насамперед відправляли вдячний молебен «Господові-Вседержителю і пресвятій Богородиці»; далі доручали своїм священикам служити сорокоусти по вбитих козаках, поранених вміщували у шпиталі, що існували при монастирях і парафіяльних церквах, і віддавали їх на лікування цирульникам, які замінювали в Січі лікарів, завжди визначаючи лікарям певну платню із спільного військового скарбу. Врешті, після всього цього розділяли захоплену здобич спочатку на дві великі частини, – одну для храмів божих, другу для себе, потім ділили між собою, а після поділу або ховали її на островах і в руслах рік, відвівши попередньо течію води вбік 38, або продавали купцям і дрібним торговцям чи протринькували корчмарям та шинкарям. Полонених, захоплених на війні, або відсилали в міста України й Росії, або ж за певний викуп відпускали на батьківщину39. Здійснені ними воєнні подвиги оспівували їхні кобзарі, бандуристи й лірники: «Оце, бувало, як повоювали, так і пісню склали, – чи поб'ють турка, чи пошарпають ляха, відразу ж і пісню складуть про те».
Використана література:
“Історія Русів”, автор Георгій Конискаго, Київ, 1991 рік.
“Українська Історія”, автор Орест Субтельний, Київ “Либідь”, 1993рік.
“Основи національного виховання”. Міністерство освіти України інститут системних досліджень освіти. За загальною редакцією: В. Г. Кузя, Ю. Д. Руденка, З. О. Сергійчик. Київ, інформаційно-видавничий центр “Київ”, 1993 рік.
“Історія Запорізьких козаків”, автор Д. І. Яворницький, том 1, Львів, видавництво “Світ”, 1990рік.
“Історія українського війська”, з 383 ілюстраціями в тексті, написали: Іван Крип‘якевич, Богдан Гнатович, видання Івана Тиктора, Львів, 1936 рік.