Внутрішня політика Гетьманату П. Скоропадського (1918 р.): українська історіографія проблеми

У висновках узагальнено основні результати вивчення внутрішньої політики Гетьманату 1918 р., викладено пропозиції та рекомендації щодо подальшого дослідження проблеми.

З'ясовано, що у розвитку української історіографії проблеми виразно вимальовуються три періоди: міжвоєнний (20-30-ті роки), повоєнний (40-80-ті роки) та новітній (90-ті роки).

Зміст міжвоєнної літератури визначає та принципова обставина, що у своїй основній масі вона була тісно пов'язана з політичною боротьбою та ідейними пошуками в українській еміграції: міжвоєнна історіографія творилася насамперед учасниками досліджуваних подій. Таким чином, процес вивчення проблеми обумовлювався не стільки науковими пошуками, скільки політичним поглядом авторів, їхньою партійною приналежністю, суб'єктивною позицією, біжучими потребами ідейної полеміки та політичного суперництва. Калькуючи основну лінію ідейно-політичного протистояння, у міжвоєнній історіографії склалися дві базові версії історії Української Держави: республікансько-демократична (УНРівська) та консервативно-державницька (гетьманська). Якісно різний зміст і неподолане протистояння цих двох версій визначили напрямки розвитку історіографії не тільки міжвоєнного, але й усіх подальших періодів. Більше того, логіка ідейно-політичної боротьби й боротьби за «спадщину» визвольних змагань вимагала висвітлення переважно найбільш зручних для критики (і контркритики) аспектів історії Гетьманату. З цієї причини тематична структура міжвоєнної історіографії проблеми виявилася досить здеформованою.

Ситуація поступово змінюється в повоєнні часи: значною мірою послабшав вплив політики на науку, чіткішою стала межа між академічними працями і пропагандистсько-ідеологічною літературою, яку видавали політичні рухи та організації; виникло українознавство як інтернаціональна і суто теоретична галузь. У науковій літературі з проблеми також існували державницький та республікансько-демократичний напрями, однак з'являється тут і цілий ряд спроб піднятися над теоретичною опозицією двох течій, або синтезувати обидва концепти історії Гетьманату.

З точки зору фактографії та подальшого накопичення матеріалу надбання повоєнної історіографії проблеми є мінімальними. Здебільшого вона розвивалася на матеріалах, накопичених у міжвоєнні часи. Основним вектором розвитку історіографії у цей період стало подолання концептуальної недосконалості міжвоєнних напрацювань, отримання науково обгрунтованих висновків та оцінок.

У цілому повоєнна література характеризується більш високим науковим рівнем у порівнянні з міжвоєнною. У її рамках з'являються студії, якими конкретизовано бачення проблеми в цілому і поглиблено досліджено ряд її аспектів. Але загалом внутрішня політика Гетьманату в повоєнні роки розглядалась дуже нерівномірно. Дослідникам бракувало нових джерел та матеріалів із цілого ряду проблемних напрямків. Насамперед це: соціальні процеси часів Української Держави, адміністрування та державотворча діяльність гетьманського уряду (економічна, фінансова, аграрна, всі напрямки соціальної політики), становлення, розвиток, побудова, функціонування владних структур Української Держави, напрямки взаємодії між керівництвом Держави та окупаційною владою, розподіл влади між ними на різних етапах існування режиму. Увага приділялася переважно внутрішньополітичній боротьбі (джерела – мемуари, матеріали преси та особистих архівів, аналітичні інтерпретації учасників подій), зовнішній політиці Української Держави і східній політиці Німеччини та Австро-Угорщини (ті ж джерела плюс архіви Центральних держав), військовому будівництву, питанням загальної оцінки режиму, його постання й повалення.

В сучасній Україні спостерігається значне підвищення інтересу до феномена Української Держави. Після 1991 року розпочався процес активного вивчення цього періоду в рамках новітньої вітчизняної історіографії. Приблизно до середини 90-х років основним напрямком діяльності українських спеціалістів із проблеми стало активне освоєння зарубіжної спадщини, спроби її інтерпретацій, порівняльного аналізу, критики. Констатовано, що її концептуальною і подекуди фактологічною основою стали напрацювання зарубіжної літератури з проблеми. Ця обставина визначила зміст, тематичну структуру, напрямки вивчення сучасної вітчизняної історіографії, яка значною мірою успадкувала характерні для зарубіжної постановки питань, невирішені проблеми, підходи та оцінки. Приблизно у середині 90-х років почався новий етап у розвитку вітчизняної історіографії проблеми (він триває й досі), який характеризується в першу чергу активною розробкою джерел, зосереджених в українських та зарубіжних архівах. З'являється все більше студій, побудованих в основному на них, а не на матеріалах діаспори, швидко зростає загальна кількість досліджень з історії Гетьманату. По всім основним напрямкам його внутрішньої політики захищено дисертації. До наукового обігу залучено значну кількість нового матеріалу. Цей період характеризується також появою перших масштабних монографій, присвячених ряду малодосліджених чи зовсім недосліджених аспектів проблеми. Уперше висунуто і документально обгрунтовано цілий ряд положень та висновків, які конкретизують картину історії Української Держави, роблять її яснішою й зрозумілішою. Порівняльний аналіз великого масиву новітніх публікацій дозволяє стверджувати, що із середини 90-х років почалася всебічна системна розробка проблеми, яка триває і зараз.

З іншого боку, вивчення ряду кардинальних напрямків проблеми тільки розпочалося і вони мали б бути пріоритетними для українських дослідників. Насамперед, це: соціально-політичні передумови постання Гетьманату, діяльність політичної опозиції режиму П. Скоропадського та її роль у інспіруванні селянського руху і протигетьманського повстання, соціальна політика уряду, його фінансово-економічні зносини із Центральними державами, будівництво місцевих органів влади й практика їх, діяльності. Крім того, потребують подальшого дослідження питання розподілу влади й повноважень між