Види запобіжних заходів в кримінальному процесі

Після одержання подання, суддя вивчає матеріали кримінальної справи, представлені органами дізнання, слідчим, прокурорів, допитує підозрюваного чи обвинуваченого, а за необхідності бере пояснення в особи, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з'явився, і виносить постанову:

1) про відмову в обранні запобіжного заходу, якщо для його обрання немає підстав;

2) про обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Відмовивши в обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, суд вправі обрати підозрюваному, обвинуваченому запобіжний захід, не пов'язаний із триманням під вартою.

На постанову судді до апеляційного суду прокурором, підозрюваним, обвинуваченим, його захисником чи законним представником протягом трьох діб з дня її винесення може бути подана апеляція. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови судді.

Якщо для обрання затриманому запобіжного заходу необхідно – додатково вивчити дані про особу затриманого чи з'ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, суддя вправі продовжити затримання до десяти, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого – до п'ятнадцяти діб, про що виноситься постанова. У разі, коли така необхідність виникне при вирішенні цього питання щодо особи, яка не затримувалася, суддя вправі відкласти його розгляд на строк до десяти діб і вжити заходів, спроможних забезпечити на цей період її належну поведінку або своєю постановою затримати підозрюваного, обвинуваченого на цей строк. (ст. 165-2 КПК України).

Відповідно до статті 165-3 КПК України за відсутності підстав для зміни запобіжного заходу чи у разі неможливості закінчення розслідування справи в частині доведеного обвинувачення, слідчий за погодженням з відповідним прокурором або прокурор звертається до суду з поданням про продовження строку тримання під вартою. У поданні зазначаються причини, у зв'язку з якими необхідно продовжити строк, обставини та факти, що належить дослідити, докази, які підтверджують, що злочин вчинено особою, яка тримається під вартою, і обґрунтування необхідності збереження цього запобіжного заходу.

Подання про продовження строку тримання особи під вартою повинно бути подане до суду:

1) при продовженні строку тримання під вартою до чотирьох місяців – не пізніш як за п'ять діб до закінчення строку тримання особи під вартою;

2) при продовженні строку тримання під вартою до дев'яти місяців – не пізніше п'ятнадцяти діб до закінчення строку тримання під вартою;

3) при продовженні строку тримання під вартою до вісімнадцяти місяців – не пізніше двадцяти діб до закінчення строку тримання під вартою.

Одержавши подання, суддя вивчає матеріали кримінальної справи, за необхідності опитує обвинуваченого, особу, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з'явився, після чого залежно від наявності для того підстав виносить постанову про продовження строку тримання під вартою або відмовляє в його продовженні.

На постанову судді до апеляційного суду прокурором, підозрюваним, обвинуваченим, його захисником чи законним представником протягом трьох діб з дня й винесення може бути подана апеляція. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови судді. Постанови судді апеляційного і Верховного Суду України оскарженню не підлягають, на них не може бути внесено подання прокурора.

 

 

Вищевказані заходи процесуального примусу (запобіжні заходи), як вже зазначалось, істотно обмежують свободу обвинуваченого.

Тому правильне застосування закону означає суворе додержання норм Конституції України, кримінальне – процесуального та іншого законодавства при провадженні в кримінальній справі та обранні міри запобіжного заходу.

Здійснюючи провадження в кримінальній справі, орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд справляють виховний вплив не тільки на осіб, які безпосередньо беруть участь у кримінальному процесі, а й на інших громадян, залучення населення до боротьби зі злочинністю.

Кримінальне судочинство взагалі може й повинно бути ефективним засобом захисту прав і свобод громадян. Проте воно може бути й джерелом підвищеної небезпеки для індивідуума і суспільства в цілому, якщо не ґрунтується на демократичних і гуманних принципах або якщо вони проголошені, але не підтверджуються. Про це свідчить сама історія людства. Не випадково найважливіші демократичні й гуманістичні принципи кримінального процесу проголошені в таких основоположних міжнародних документах, як Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.). Кодекс поведінки службових осіб по підтриманню правопорядку (1979 р.), Конвенція проти катувань та інших жорстоких нелюдських або принижуючих людську гідність видів поводження і покарання (1984 р.), Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини (1950 р.) та протоколи до неї. На жаль, положення цих документів далеко не повністю реалізовані в законодавстві і діяльності правоохоронних органів.

 

 

1. Конституція України. – К., 1996.
2. Закон України «Про міліцію». – К., 1990.
3. Кримінально-процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. – К., 1995.
4. Батюк В. Н. Задержание и заключение под стражу в стадии предварительного расследования. – К., 1990.
5. Березин М. Н., Гуткин И. М., Чувилев А. А. Задержание в советском уголовном судопроизводстве.
6. Дубинский А. Я., Сербулов В. А. Меры пресечения в советском уголовном процессе. – К., 1980.
7. Зинатуллин 3. 3. Уголовно-процесуальное принуждение и его эффективность. – Казань, 1981.
8. Коврига З. Ф. Уголовно-процессуальное принуждение. – Воронеж, 1975.
9. Корнуков В. М. Мерьі процесуального принуждения в уголовном судопроизводстве. – Саратов, 1978.
10. Короткий Н. Н. Процессуальные гарантии неприкосновенности личности подозреваемого и обвиняемого в стадии предварительного расследования. – М., 1981.
11. Кудин Ф. М. Принуждение в уголовном судопроизводстве. – Красноярск, 1985.
12. Михеенко М. М., Нор В. Т., Шибко В. П. Кримінальний процес України. Підручник. К., 1992.
13. Петрухин И. Л. Свобода личности и уголовно-процесуальное принуждение. – М., 1985.
14. Смирнов В. В. Арест как мера пресечения, применяемая следователем органов внутренних дел. – Хабаровск, 1987.
15. Чувилев А. А. Заключение под стражу в качестве меры пресечения.