Використання порад в консультативному процесі, їх основні функції

 

Людська психіка організована таким чином, що ми охоче сприймаємо потік позитивної інформації і намагаємось відмежуватись від негативної, особливо болючої. Як правило, батьки із задоволенням вислуховують інформацію про успіхи своїх дітей і намагаються не концентруватись на негативних проявах поведінки, знаходячи виправдання та шукаючи “крайнього” (учитель, погані друзі, вулиця). Практика показує, що девіантність – це здебільшого результат неадекватного впливу батьків або ж їх надмірне опікування, або ігнорування справжніх інтересів дітей, їхніх потреб, прагнень, неврахування вікових та індивідуальних особливостей розвитку.

Помітивши негаразди у поведінці дітей, негайні кроки батьків мають бути спрямовані на організацію життєдіяльності дітей – від розпорядку дня та щоденного виконання доручень, домашніх завдань до спільних сімейних заходів (екскурсії, літній відпочинок, робота на присадибній ділянці тощо). В процесі обговорення соціальної ситуації розвитку дитини часто виявляється, що вона почала уникати дому, щоб не бути присутньою при сварках батьків, тому роботу в таких випадках варто починати з перебудови та зміни стосунків у сім’ї, створення домашнього затишку.

Деякі діти намагаються поза власною домівкою знайти те, чого їм там не вистачає, однак у таких ситуаціях дитина часто потрапляє під згубний вплив “вулиці”, де вона почуває себе дорослою, навчаючись “шкідливим” звичкам, демонструючи силу, зневажаючи моральні норми поведінки. Головне, щоб не дати можливість закріпитись подібній поведінці у дитячій свідомості. Рекомендації щодо “згасання” прагнення до аномальної поведінки ми можемо знайти, зокрема, у біхевіористичному напрямі психологічного консультування. Інколи доводиться рекомендувати проведення спеціальних заходів щодо корекції дитячої поведінки (з метою попередження дитячої злочинності).

Важливого значення набуває організація спілкування девіантних (із порушеннями у поведінці) підлітків, зміна їх статусу в групі, пошуки друзів, включення в групи “за інтересами”.

Профілактика алкоголізму та наркоманії має здебільшого стосуватись організації дитячої діяльності, вона передбачає гуманізацію батьківської та педагогічної взаємодії, підвищення відповідальності батьків за коректність власної поведінки. На жаль, інколи в ході консультування таких дітей доводиться констатувати неврологічні та серйозні психосоматичні порушення, які не можна усунути без втручання лікарів, медичного обстеження.

Тривале перебування дитини в умовах соціальної депривації (обмежень, незадоволення життєво важливих потреб) дома або в школі передбачає спершу зняття стану психічної напруги, дискомфорту.

Здебільшого психолог може звернутись по допомогу до соціальних служб, а інколи доводиться залучати і служби захисту прав дитини. Стосовно таких ризиків для здоров’я, як куріння, алкоголізм, наркоманія, то саме батьки можуть стати реальним джерелом знань. Роль школи також важко переоцінити. Цілеспрямований потік інформації щодо здорового способу життя може вплинути на спосіб життя дітей. Варто частіше говорити про проблеми дітей з усіма компетентними органами, запобігати серйозним порушенням, успішно взаємодіяти з педагогічним колективом та органами охорони здоров’я.

 

 

Психологічне консультування має досить давні корені. Ще 400000 років тому в синантропів, що жили в Китаї, існував цікавий звичай, пов’язаний з ритуалом поховання. Черепи синантропів розташовували в могилах певним чином, але перед цим значна їх частина піддавалася ритуальному канібалізму: потиличний отвір цих черепів розширено, і це дозволяє припускати, що мозок померлих витягали, а потім поїдали. Можливо також, що в такий спосіб звільняли “дух” після смерті, це було своєрідним способом лікування – шляхом вигнання “злих духів”. Інший спосіб “лікування” страждань за допомогою духовного впливу і виховання запропонували древні релігійні лідери і філософи (Мойсей, Мухаммед і Будда, Лао-Цзи, Конфуцій, Сократ, Платон і Арістотель). Вони діяли як “консультанти”, впливаючи на своїх учнів за допомогою своїх учень і стимулюючи тим самим їхнє емоційне, духовне й інтелектуальне зростання.

Сучасні консультанти успадкували кілька основних принципів з їхніх учень:

на жодне запитання немає єдино правильної відповіді;

існує безліч можливих інтерпретацій одного і того ж досліду;

будь-яка філософія абсолютно непотрібна, якщо її не можна використовувати в повсякденному житті.

Унікальність консультування полягає в тому, що воно з’явилося в надрах багатьох дисциплін (філософії, педагогіки, психіатрії, психології, соціології) і розвивалося разом з ними. Так, перші психотерапевтичні втручання, запропоновані більше тисячі років тому Гіппократом, лягли в основу більшості сучасних технік: системного діагностичного інтерв’ю, збирання анамнезу, побудови психотерапевтичних відносин довіри і навіть інтерпретації снів та усвідомлення затамованих почуттів.

У середні віки проблему лікування душі від психічних захворювань вирішували, як відомо, спалюванням на вогнищі. Очевидно, тому філософи середньовіччя, не маючи нових знань, не сприяли розвитку консультування наперед. І хоча, починаючи з XVIII століття, теорії, запропоновані Гіппократом, почали допрацьовуватися, своїм народженням консультування і психотерапія зобов’язані психіатрам Й. Брейєру і З. Фрейду. Саме вони розробили метод “лікування розмовою” через катарсис і заклали основи психіатричного консультування.

Ідеї “професора психології” Вільяма Джемса про те, що емоції й дії, так само як і мислення та розум, є важливою складовою людського існування, вплинули на розвиток консультування як самостійної дисципліни. Він увів такі поняття, як “вільна воля”, “свідомість” і “адаптивне функціонування”.

XX століття ознаменувалося також народженням профконсультування. Френк Парсонс запропонував трикомпонентну модель, яку можна використовувати при виборі професії:

аналіз інтересів, здібностей і схильностей індивіда;

підбір доступних спеціальностей;

використання логічних міркувань для визначення найкращої альтернативи.

Завдяки тому, що Парсонс із колегами використовували нову технологію тестування й інтерв’ювання, вони, з одного боку допомогли бостонським молодим безробітним знайти придатну роботу; з другого – заявили про профконсультування як престижне заняття, що дає змогу консультантам спеціалізуватися у визначеному напрямі надання допомоги.

Розрізняють чотири найбільш важливі джерела виникнення і розвитку психологічного консультування і психодіагностики:

експериментальна психологія;

диференціальна психологія;

прикладна психологія;

тестологія.

У спеціальній літературі під психодіагностикою мається на увазі особлива форма пізнавального процесу – розпізнавання, яка, на відміну від пізнання в науковому плані, не зводиться до пізнання у повсякденному уявленні. Психодіагностичне розпізнавання є окремою і специфічною сферою людської діяльності, яка припускає спеціальне навчання. Своєрідність діагностичного розпізнавання полягає в тому, що пізнавальний процес у цьому випадку здійснюється в напрямку виділення одиничного із загального, однак головна особливість полягає саме у предметі діагностики, який є своєрідним вираженням і конкретизацією загальнонаукового поняття “стан”. У психодіагностиці поняття “стан” застосується і до психічних процесів, і до психічних властивостей особистості, і до власне психічних станів. Предметом же психодіагностики стає розпізнавання конкретного психічного явища, яке перебуває у динамічному стані, з локалізацією його за якістю і часом, так само як і за відношеннями.

Локалізація, стан, якість, швидкість, інтенсивність, відношення, розвиток – все це індикація психодіагностики, її предмет. Деякі дослідники специфіку психодіагностики вбачають у тому, що вона є науково-практичною діяльністю. Як практична діяльність психодіагностика здійснюється з метою перетворення реального стану суб'єкта, як наукова – прагне до суворого опису досліджуваного явища психіки.

Існує також точка зору, яка полягає в тому, що психодіагностика є не наукою, а мистецтвом, в основі якого лежать інтуїція, чуття, здогад. Широко розповсюджена також думка про те, що психодіагностика – одночасно і наука, і мистецтво, тобто до певної міри вона є “сплавом” того й іншого. Узагальнення поняття “психодіагностика” дозволяє виділити у ньому наступні істотні елементи.

1. Психодіагностика як один з видів діяльності практичного психолога являє собою процес розпізнавання психічних особливостей людини з метою вирішення її проблем.

2. Психодіагностика як розпізнавання – специфічний вид пізнавальної діяльності, який відрізняється від метричного вимірювання і строго наукового дослідження.

3. Психодіагностична діяльність має спільні риси з іншими видами діагностики, але, разом з тим, відрізняється специфікою проникнення в особливу категорію явищ, якою є психіка людини.

4. Психодіагностику можна віднести як до науки, так і до мистецтва на тій підставі, що діагноз у ній базується як на методах наукового пізнання дійсності, логічному висновку з точно встановлених фактів, так і на досвіді, інтуїції, здогаді практичного психолога.

5. Психодіагностика як наукова дисципліна є розділом практичної психології, який в оцінці і розумінні виникаючих проблем використовує психологічні знання, закономірності формування і розвитку психіки.

6. Психодіагностичний процес у науковій його організації використовує суб'єкт обстеження, психодіагностичні методики, взаємодію діагноста і випробуваного (обстежуваного в психодіагностике прийнято називати випробуваним), психологічний діагноз.

Виділені елементи психодіагностики визначають зміст підготовки і безпосереднє психологічне обстеження з наступною рубрикацією для нагромадження діагностичної інформації у спеціальному протоколі дослідження.

Отже, у процесі розвитку психодіагностики паралельно розвивалися і методи та методики психологічного консультування, які використовували у своїй первинній фазі – фазі діагностування проблеми – напрацьовані психодіагностикою методи.

Ще одним відкриттям ХХ століття в сфері консультування стала теорія Карла Роджерса про те, що люди з проблемами в емоційній сфері не є “психічно хворими”, більшості людей просто необхідне безпечне оточення, де вони можуть “пережити” свої проблеми. Він підкреслював важливість особливих, гарних стосунків “клієнт-психотерапевт”.

У 1960-х – на початку 1970-х років свій розвиток у консультуванні так само одержали ідеї теоретиків біхевіористичної моделі, трансактного аналізу, когнітивних і гештальттерапевтів.

 

 

Абрамова Г. С. Практическая психология: Учебник для студентов вузов. – Изд. 6-е, перераб. и доп. – М. : Академический проект, 2001. – 480 с.

Алешина Ю. Е. Семейное и индивидуальное психологическое консультирование. – М. : Редакционно-издательский центр Консорциума «Социальное здоровье России», 1993. – 172 с.

Алешина Ю. Е. Специфика психологического консультирования //Вестник психосоциальной и коррекционно-реабилитационной работы. Журнал. – 1994. – №1. – С. 22-33.

Бельская Е. Г. Основы психологического консультирования и психотерапии. Учебное пособие. – Обнинск: ИАТЭ, 1998. – 80 с.

Горностай П. П., Васьковская С. В. Теория и практика психологического консультирования: Проблемный подход. – Киев: Наукова думка, 1995. – 128 с.

Кочюнас Р. -А. Б. Основы психологического консультирования /Пер. с лит. – М. : Академический проект, 1999. – 239 с.

Нельсон-Джоунс Р. Теория и практика консультирования. – СПб: Издательство «Питер», 2000. – 464 с.

Немов Р. С. Психология: Учебник для студентов высших педагогических учебных заведений: В 3-х книгах. Книга 3: Психодиагностика. Введение в научное психологическое исследование с элементами математической статистики. 3-е издание. – М. : Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1998. – 632 с.