Вимоги до доказів у міжнародному кримінальному праві та кримінально-процесуальному праві України: компаративіський аспект

Ні Римський статут Міжнародного кримінального суду, ні Правила процедури та доказування не містять визначення поняття «докази». Міжнародний кримінальний суд, як раніше Міжнародний трибунал за колишньою Югославією та Міжнародний трибунал за Руандою, послуговується загальним, «збірним» розумінням доказів, притаманним як для держав континентальної, так і для держав англосаксонської правової сім’ї: доказами можуть бути будь-які відомості, на основі яких можна встановити наявність чи відсутність дій обвинуваченої особи, які становлять склад злочину. Так само в зазначених документах відсутній перелік можливих джерел доказів, проте аналіз практики суду дозволяє з’ясувати, що пріоритетним джерелом вважаються показання потерпілих осіб та свідків, а також речові докази.

З огляду на зміст ст. 69 Римського статуту можна зробити висновок, що Міжнародний кримінальний суд пред’являє до доказів, що подаються обвинуваченням та захистом, такі ж вимоги, як і вітчизняний законодавець: належність та допустимість [5]. Суд може відповідно до Правил процедури та доказування винести рішення щодо належності та допустимості будь-яких доказів, беручи при цьому до уваги і їх силу, а також шкоду, яку такі докази можуть заподіяти проведенню справедливого судового розгляду або справедливої оцінки показань свідка [6]. На тому питанні про те, який зміст та елементи вкладають у поняття «належність» та «допустимість» міжнародні судові установи, варто зупинитись детальніше.

Відповідно до ст. 69 Римського Статуту докази, які отримані в результаті порушення положень цього статуту або міжнародно визнаних прав людини, не є допустимими, якщо:

• порушення породжує серйозні сумніви в достовірності доказів;
• прийняття доказів було б несумісним із добросовісним проведенням розгляду справи та завдавало б йому серйозної шкоди [5].

Ці положення майже співзвучні з правилом, встановленим ст. 95 Правил процедури та доказування Міжнародного трибуналу за колишньою Югославією: ніякі докази не є допустимими, якщо отримані методами, які викликають серйозні сумніви в їх надійності, або якщо їх врахування може зашкодити розгляду справи [7].

Також Міжнародний трибунал за колишньою Югославією свого часу наголошував на тому, що достовірність (надійність) доказів є складовою їх допустимості. Як приклад можна навести справу «Прокурор проти Зрадко Мучича та інших (Case № IT-96-21) «. В одній з ухвал за цією справою Трибунал зазначив, що надійність є невід’ємним, але неочевидним компонентом кожного елемента прийнятності. Зрозуміло, що для того, щоб мати доказову силу та доводити наявність зв’язку між доказом та предметом справи, докази мають бути достовірними. Відповідно, надійність є «невидимою золотою ниткою», яка пронизує всі компоненти прийнятності [8].

Крім того, трибунал також дав свої тлумачення поняттям «доказова сила» та «належність» доказів. Він зазначив, що в сім’ї загального права доказ має доказову силу в разі, якщо має змогу довести певне питання. Трибунал наголосив, що належність означає, що два факти настільки залежні одне від одного, що, виходячи із звичайного плину подій, існування одного факту доводить або спростовує можливе існування іншого факту в минулому, теперішньому чи майбутньому [9, с. 290].

Також варто наголосити, що доволі часто, вирішуючи питання про допустимість певних доказів, трибунали та суд вказували, що коло доказів, які можуть бути визнані допустимими, у розумінні Палати ширше, ніж за національним кримінально-процесуальним правом. На цьому наголосила Судова Палата Міжнародного трибуналу за колишньою Югославією в ухвалі в справі «Прокурор проти Мучича та інших (Mucic et al. (IT-96-21) «Celebici Camp») «. Розглядаючи питання допустимості доказів, трибунал зазначив, що, тоді як важливість правил про допустимість (прийнятність) доказів у загальному праві випливає з ефекту, який допуск певної частини доказів може чинити на присяжних засідателів, судові розгляди в Міжнародному трибуналі відбуваються за участі професійних суддів, які в силу своїх підготовки та досвіду можуть розглянути кожну частину доказів, які були допущені, і визначити їх вагу й доказову силу. Поріг стандарту для допустимості доказів, однак, не повинен бути встановлений надмірно високо, тому що часто запропоновані документи мають не лише прямо вказувати на винуватість чи невинуватість певної особи, а й визначати контекст і завершити загальну картину злочину [10].

Зарубіжні дослідники схильні серед вимог, які пред’являють до доказів Міжнародний кримінальний суд та Трибунали, виділяти також добровільність, правдивість та вірогідність^!, с. 151] При цьому вони ґрунтуються на ухвалі Судової палати ІІ Міжнародного трибуналу за колишньою Югославією, винесеній 5 серпня 1996 року в справі «Прокурор проти Тадича (Prosecutor v. Tadic (Case No. IT-94-1-T) «. Душко Тадич був визнаний винуватим в умисних вбивствах, тортурах та нелюдському поводженні, умисному заподіянні тяжких страждань або серйозного каліцтва (серйозні порушення Женевських конвенцій 1949 року) [12].

Захист в одному зі своїх клопотань вимагав виключити показання із чужих слів як такі, що не відповідають положенням законодавства. У своїй ухвалі суд зазначив, що він не зв’язаний положеннями національного законодавства, а лише власним статутом, який прямо не забороняє використання таких доказів, якщо вони є надійними.

Трибунал також зазначив, що надійність є компонентом прийнятності (допустимості). Тобто, якщо доказ є ненадійним, він не має доказового значення та має бути вилучений. Під час визначення, чи є певні докази надійним, Судова палата повинна розглянути питання про те, чи є вони добровільними, правдивими та такими, що заслуговують довіри [13].