Винятки із принципу реального виконання договірних зобов’язань у праві зарубіжних країн і міжнародних уніфікованих документах

 

Діковська

 

Загальновизнаним є те, що цивільно-правові договори укладаються для того, щоб виконуватися. Проте обставини, у яких опинився боржник, можуть змінюватися, зокрема виконання зобов’язання в натурі може стати нерозумно обтяжливим або дорогим для боржника. Тому національне законодавство окремих країни, а також міжнародні уніфіковані документи встановлюють деякі винятки із принципу реального виконання зобов’язань.

В Україні питання виконання договірних зобов’язань досліджувалося багатьма вченими, зокрема Т. В. Боднар, О. В. Дзе- рою, Н. С. Кузнєцовою, Р. А. Майдаником та ін. Водночас виконання договірних зобов’язань за правом зарубіжних країн і в міжнародних уніфікованих документах досліджувалися недостатньо, відтак потребують подальшого вивчення.

Метою статті є аналіз правового регулювання винятків із принципу реального виконання зобов’язань за національним правом окремих країн і згідно з міжнародними уніфікованими документами.

Як відомо, для країн континентальної Європи примусове виконання зобов’язання в натурі традиційно було основним способом захисту порушених прав кредитора. Водночас сучасне законодавство більшості країн допускає виняток із цього правила, який стосується випадків, коли виконання стало нерозумно обтяжливим або дорогим для боржника.

Такий підхід закріплений у багатьох європейських цивільних кодексах. Так, наприклад, відповідно до ст. 3: 296 (1) Цивільного кодексу Нідерландів: «Якщо тільки із закону, характеру зобов’язання чи правочину не випливає інше, то особа, яка стосовно іншої зобов’язана щось передати, зробити або не робити на вимогу правомочної особи, примушується до виконання цього за рішенням суду» [1].

Згідно зі ст. І184 (2) Французького Цивільного кодексу, сторона, на порушення інтересів якої зобов’язання не було виконане, може або примусити іншу сторону до виконання угоди, якщо це можливо, або вимагати розірвання договору із відшкодуванням збитків [2].

Крім того, французькі суди розробили систему непрямих способів примушування боржника до виконання зобов’язання в натурі. Зокрема, якщо боржник ухиляється від виконання зобов’язання, до якого його зобов’язує судове рішення, то йому присуджується виплата кредитору певної грошової суми – пені (astreine), за кожен день прострочення виконання [3, с. 206-207].

У німецькій правовій сім’ї право кредитора на звернення до суду є широко визнаним. При цьому «це право є настільки аксіоматичним, що навіть ніде прямо не врегульовано в законодавстві. Так, якщо пар. 241 Німецького Цивільного уложення (далі – НЦУ) встановлює, що кредитор має право вимагати від боржника виконання договору, то це означає для нього можливість вимагати захисту своїх прав через суд, який може прийняти рішення, спрямоване на виконання договору» [3, с. 200]. Щоправда, у сучасній німецькій доктрині ця точка зору піддається сумнівам [4, с. 855].

Перевага виконання зобов’язання в натурі пояснюється значущістю принципу “pacta sunt servanda”, а також властивою континентальному праву «моралізацією» цивільного права, що полягає у «великій ролі, яку від початку тут відігравали такі фактори, як необхідність дотримання слова й виконувати обіцянки, що багато в чому йдуть у глиб християнської етики» [5, с. 44].

Однак, оскільки виконання зобов’язання в натурі не завжди є можливим, у міжнародних уніфікованих документах і законодавстві окремих європейських країн передбачаються винятки із застосовування правил про виконання зобов’язань у натурі.

Так, наприклад, відповідно до ст. ІП-. 3: 302 (3) Проекту Спільних підходів (далі – DCFR), примусове виконання негрошового зобов’язання не може вимагатися, якщо таке виконання є нерозумно обтяжливим чи дорогим, незаконним або неможливим або виконання має настільки особистий характер, що буде нерозумно вимагати його примусового виконання [4, с. 850].

Коментар до DCFR зазначає, що мова йде не лише про фінансові складнощі, які можуть виникнути у зв’язку з виконанням зобов’язання. Ця норма охоплює «будь-які непропорційно великі зусилля чи щось таке, що викликає серйозні проблеми або незручності». Крім того, підкреслюється, що застосування ст. ІІІ-. 3: 302 (3)  (b) не обмежується випадками, які регулюються ст. Ш. -І: 110 DCFR («Зміна або припинення судом у зв’язку зі зміною обставин») [4, с. 852].

Подібною за змістом до ст. ІІІ-. 3: 302 (3) DCFR є норма ст. 9. 102 (2)  (b) Принципів Європейського договірного права (далі – PECL), яка передбачає, що «виконання в натурі не може бути отримане, якщо воно потягнуло б нерозумні зусилля чи витрати боржника». (До інших підстав для виключення виконання зобов’язання в натурі, згідноз РЕСБ, є його протиправність або неможливість, особистий характер робіт чи послуг, що є предметом виконання, або залежність виконання від особистих відносин, а також можливість по- страждалої сторони розумно отримати виконання від інших осіб (ст. 9: 102 (2)  (а, с, а) РЕСБ) [6]).

Схожою є й норма ст. 7. 2. 2 (Ь) Принципів міжнародних комерційних договорів УНІДРУА (надалі – Принципи УНІДРУА), відповідно до якої «якщо сторона, обов’язок якої полягає не у сплаті грошей, не виконує його, інша сторона може вимагати виконання, крім випадків, коли... (Ь) виконання або у відповідних випадках примусове виконання є нерозумно обтяжливим чи витратним». (Серед інших підстав для відмови від примусового виконання зобов’язання такі: юридична або фактична неможливість такого виконання; можливість розумного отримання виконання з інших джерел; виключно особистий характер виконання; невису- нення стороною вимоги про виконання протягом розумного строку після того, як