Виникнення і культура козацтва

 

1. Джерела формування козацтва

2. Козацький побут

3. Культурне життя

Література

 

У кінці XV ст. територія на південь від річки Рось аж до Чорного моря була спустошена татарами, за що її називали «Диким полем». Це була окраїна Великого князівства Литовського, яка в адміністративному відношенні поділялася на повіти: Канівський, Черкаський, Вінницький і Брацлавський.

Литовський уряд мало дбав про захист південноукраїнських земель. Оскільки була постійна загроза нападів татар, більшість населення зосереджувалася в «острогах» при замках і поблизу Канева, Черкас, Вінниці, Брацлава, Бара, Хмільника. Селяни, вихідці з північних районів, займалися рибальством, мисливством, бортництвом і хліборобством. Міщани також займалися ремеслами й торгівлею.

У містах жили також урядовці та служилі люди – старости (намісники) й підстарости, бояри і земяни, які відбували військову службу. Феодали (князі, бояри, земяни) одержували землі від уряду чи місцевих старост і воєвод, або захоплювали пустощі.

Місцеві селяни до середини XVI ст. були вільними. Податки і повинності, що їх відбували на користь великокнязівського замку (подимне, пушкарівщина, стації) та на користь власника землі – держави чи приватних осіб (натуральний податок, грошовий або чинш), були порівняно легкими. Через часті набіги сусідів усе населення жило по-військовому, готове будь-якої години відбити ворожий напад.

Саме територія південних українських земель – Подніпров'я і Побужжя – стала місцем, де виникло козацтво, яке посіло важливе місце в історії українського народу. Слово козак східного походження. Воно означало «вільний воїн», «вільна людина». В розумінні – «вільна людина, незалежна від феодала й уряду» – слово козак і закріпилося на Україні.

Головним джерелом, з якого формувалося козацтво, було місцеве населення, котре, незважаючи па постійну загрозу з боку татар, жило на території південної України і середнього Подніпров'я, та втікачі, переважно селяни, із західної та північної України, які, рятуючись від покріпачення, тікали в ці малозаселені місця, де ще не було панського гніту. До козацьких ватаг, які вирушали в степи для занять промислами або й для нападів на татар, входили також міщани і навіть дрібні бояри. Козацькі ватаги не були постійними, після повернення з степів додому, в населенні місця, вони розпадалися.

Перші згадки про українських козаків відомі з кінця XV ст. (1489, 1492, 1494, 1499 рр.).

 

 

Незвичайно барвне і різнорідне було щоденне козацьке життя. Різні мемуаристи й оповідачі переказали нам масу всяких оповідань, переказів, анекдотів про запорозьку старовину.

«Обичаї запорозькі чудні, поступки хитрі, і більшою частю на насмішку похожі», оповідав столітній запорожець Микола Корж. І наводив ті різні чудні запорозькі «вимисли».

Запорожці брили цілу голову й залишали тільки одну чуприну над лобом, оселедець; як ця чуприна виростала велика й довга, що аж заслонювала очі, то козак закладав її за вухо. Бороди не брили, а вусів не підстригали, але намазували чим-небудь і закручували вгору до очей; а як у котрого виросли дуже довгі вуса, то закручував їх і закладав аж за вуха – «це ставили собі за особливу козацьку славу і честь».

Здоровилися запорожці також на свій спосіб. Виберуться, бувало, в гості до чийого куреня або зимовика, то ще сидячи на конях, гукають: «Пугу, пугу, пугу!» – тричі, раз за разом. Господар загляне через віконце і відповість двічі: «Пугу, пугу!» Тоді гість відзивається: «Козак з лугу!», а господар через віконце: «Повішайте там, де й наші» – тобто в'яжіть коні до ясел і просимо до хати; тоді вибігають господарські хлопці і ведуть коней до стайні. Гості входять до хати, хрестяться до ікон і говорять господареві: «0таман, товариство, ваші голови!», і кланяються. Господар відкланюється і відповідає: «Ваші голови, ваші голови! Прошу пани-молодці сідати». І тоді вже гостяться. Коли ж уже полагодили своє і від’їжджають, то прощаються: «Спасибі, батьку, за хліб і за сіль, пора уже по куріням роз’їзжаться до домівки; просимо, батьку і до нас, коли ласка, і оставайтесь здорові і «Господар відповідає: «Прощайте і вибачайте, пани-молодці, чим богаті, тим і раді, просимо не погніватися».

Запорожці славилися веселістю й охотою до жартів і насмішок. Особливо ж любили вигадувати прізвища товаришам; такого, що спалив з необережності курінь, називають Палієм, того, що розкладав вогонь над водою, звали Паливодою, такому, що проти звичаю варив кашу, давали імення Кашки або Кошовара і так само пішли прізвища Горбач, Малюта, Склизький, Черепаха, Гнида, Качало, Корж... Запорожці знали оцінити й чужий дотеп. Приходить козак до чужого куреня і бачить, що козаки вечеряють, тоді говорить їм: «Хліб та сіль, пани-молодці!» А вони йому: «їмо, та свій, а ти у порога постій». Але він не погоджується: «Ні, братці, давайте і мені місце», і витягає зараз свою ложку і ложечника і сідає разом з ним. Тоді господарі похвалять: «от, козак догадливий! Вечеряй, братчику, вечеряй!»

Корж – описує, як гостилися запорожці на Січі, по своїх куренях. Курені будували з різаного дерева, бо Великий Луг був багатий у ліс. Курінь був уже просторий так, що містилося в ньому і пару сот народу; під стінами