Виникнення та розвиток ідеалів свободи та рівності

є збереження природних прав людини. Права ці такі: свобода, власність, безпека і опір гнобленню”. 26

Європейське право має два найбільш розвинені інститути “втілення” свободи, рівності та справедливості на практиці – конституція та права людини. Конституція, як предмет теоретичного осмислення, пройшла кілька етапів – від розуміння конституції як конструкції та устрою у античному світі до державно-політико-правового документа сучасності. Нас цікавить розуміння конституції як певної реальності, яка набуває сили у державах із розвиненою центральною владою, а тому основне її призначення – через обмеження державної влади оберігати свободу громадян, класу або груп населення. Тому соціальна взаємодія повинна спиратися на компроміс у обмеженні та гарантії свобод учасників соціальної взаємодії у політиці та праві. Існування конституції пов’язане із визнанням свободи волі як сутнісної сили людини. Наприклад, А. І. Яковлєв так визначає призначення конституції – “втілюючи соціальні компроміси, конституція окреслює границі, межі, міру цих свобод. Визначаючи в своїх нормах міру свободи конкретних суб’єктів – учасників соціальних взаємодій, конституція запобігає виникненню домінуючої політичної сили, яка здатна порушить границі свободи всіх інших суб’єктів, позбавити їх цієї свободи. Цим самим конституція такого роду здійснює центральне призначення права – бути втіленням і мірою буття свободи”. 27 Конституція як юридично-політичний документ може бути результатом свідомої фальсифікації або ж розумітися як спосіб визначення ідеалів і цілей (політичний аспект проблеми).

На сучасному етапі конституція є основним та найголовнішим законом кожної держави. Таке розуміння конституції поєднало в собі (звичайно, в опосередкованому вигляді) античне розуміння конституції як визначеного порядку речей у суспільстві, та середньовічне трактування цього поняття, як обмеження волі правителів Богом і законом. “Концепція вищого закону сама собою була невиразною і невизначеною. Передбачалось, що вищий закон полягає в самій природі і в натхненній зверху (свыше) совісті общини. Він проявляється у почутті правоти і справедливості, які панують в певний час у певному суспільстві. Ці принципи справедливості розумілись як такі, що мають перевагу над поглядами тих, хто тимчасово має політичну владу. Ці принципи трансцендентні, вони виходять за межі людських законів, вони загальні, вічні і незмінні”. 28

Історія права є своєрідною історією прав людини, оскільки як реально-історична, так і теоретична системи права включають в себе уявлення про суб’єкта права та про його права і обов’язки. Право як спосіб соціальної регуляції взаємопов’язане з правами людини, які представляють собою суб’єктивно-людський аспект сутності права.

Широкий розвиток прав людини в історії людства став можливим у результаті ліквідації часткової або повної фізичної залежності однієї частини людей від іншої (рабство, кріпацтво) та знищення права-привілею для вільних людей. Визнання права-привілею не може бути свідченням існування прав людини, оскільки людина як учасник правових відносин є передусім представником роду, клану, групи. Привілейована людина не є цінністю сама собою, а набуває її лише у поєднанні з майновими, становими та родовими характеристиками. Шлях, який пройшла теорія прав людини, є свідченням демократизації людського мислення та усвідомлення людиною свого місця в соціальному світі. Привілейована людина від людини вільнонародженої пройшла шлях до людини-громадянина як члена держави, а отже, визнання за нею (людиною-громадянином) прав і свобод, недоступних для негромадян цієї країни.

Сьогодні багато говориться про універсальність та глобальність прав людини. Якщо універсальність розуміється як загальнолюдський характер прав людини (велику роль тут відіграли теорії вроджених і невідчужуваних прав Гроція, Локка, Спінози, Монтеск’є), то глобальність означає їх планетарний характер. З цієї точки зору процес міжнародно-правового врегулювання відносин, які пов’язані з правами людини, є специфічним проявом становлення людства як єдиного цілого. Права людини та їх формули є свідченням визнання особистості як найвищої цінності, наділеної правами та свободами. Проблема гарантій та захисту прав людини передбачає вихід її за межі окремих держав. У зв’язку з цим є необхідним створення універсальних міжнародних правових стандартів, які проголошуються основними правами людини. Міжнародно-правові акти встановлюють певні критерії та стандарти прав людини та “допустиму” межу, нижче якої держава не може опускатися.

Дехто з науковців (і теоретиків і практиків) стверджує, що формально-правова рівність, скільки б її не декларували, яка б Конституція її непроголошувала, ніколи не задовольнятиме всіх. Такий підхід до проблеми, з нашого погляду, є правильним. Але різні люди мислять не однаково, і проблема не може бути однозначно розв’язана.

Філософ-правовик Д. А. Керімов писав: “Повна рівність людей нездійсненна, а рівноправність у житті часто звужується настільки, що перетворюється на свою протилежність”. В. І. Ленін зазначав, що “претендувати на те, що ми зробимо всіх людей рівними між собою, це пуста фраза і безглузда вигадка інтелігента”. Бажання суспільства перейти від неповної рівності до більш повної виявляється в процесі розвитку кожної формації. Отже, може йтися про неповну рівність, втім, ніяк не про абсолютну.

Найпоширенішим є погляд, згідно з яким рівність і свобода являють собою антиномію, в крайньому разі, – діалектичну єдність несумісних протилежностей. Більше свободи – менше рівності в суспільстві, більше рівності – менше свободи. Перша серйозна спроба теоретично обґрунтувати суперечність свободи та рівності належить французькому політичному мислителю XIX ст. Алексісу Токвілю. Він зробив це на основі дослідження американської демократії у книзі “Демократія в Америці”. Токвіль вважав, що процеси рівності в США зайшли далі, ніж в державах європейського континенту.