Взаємозв’язок соціального середовища з життєдіяльністю дітей з обмеженими можливостями як шлях до інтеграції в суспільство

Освітнє середовище (школа, ліцей, технікум чи училище) сприяє не лише тому, щоб дитина могла вступати у формальні чи неформальні стосунки в освітньому просторі завдяки розвитку і збагаченню власної самоцінності, усвідомлення гідності «Я-особистості», формування в собі впевненості й надії, віри у Людину як носія гуманістичної ідеології.

Сьогодні існують шляхи до інтеграції дітей з особливими потребами в суспільство. Одним із них може бути навчання здорових дітей із відхиленнями в розвитку у тих самих школах, але в різних класах. У такому разі зберігатимуться умови для спеціального корекційного навчання дітей із відхиленнями. Вони навчатимуться за своїми програмами, підручниками. Але в позаурочний час перебуватимуть разом з однолітками, спільно готуватимуться до свят тощо. Добре, якщо відбуватиметься своєрідне шефство. Кожний успіх «підшефного» формуватиме у «шефа» гордість і за себе, і за друга, повагу до нього і бажання допомагати – ще більше.

Можливий і шлях, який передбачає співдружність шкіл, схожу на те, яка буває між містами-побратимами. Наприклад, загальноосвітня школа стає побратимом школи для глухих або сліпих. Школярі зустрічаються, готують спільні ранки, вечори. За таких умов учні загальноосвітніх шкіл побачать багато нового і незвичного у спеціальних школах, дізнаються про досягнення своїх однолітків, які мають особливі потреби, краще зрозуміють можливості і труднощі, побачать, що зможуть бути для них корисними.

Добре проводити у школах-побратимах виставки зошитів, творчих виробів та ін. Це допоможе дітям з особливими потребами відчути свої успіхи, переконатися у своїх уміннях. Це стимулюватиме їхній подальший розвиток, адже саме успіхи цьому сприяють. Варто організовувати спільні культпоходи, де здорові обов’язково візьмуть на себе відповідальність за своїх друзів. Такі заходи неодмінно сприятимуть розвиткові товариських взаємин між здоровими дітьми і дітьми з функціональними обмеженнями.

Доцільно створювати спільні хорові, музичні гуртки, адже серед дітей із особливими потребами багато хто має гарний музичний слух. Репетиції, а далі й виступи, стануть запорукою їхньої дружби, взаємодопомоги.

Таке побратимство було б дуже слушним для дітей, хворих на ДЦП. Вони, безумовно, повинні навчатися у спеціальній школі, забезпеченій пристроями для пересування. Фізична недуга обмежує для багатьох із них можливість спілкуватися з однолітками, однак серед них багато здібних, талановитих дітей. Тому зустрічі, вечори і навіть різні змагання були б дуже корисними для обох категорій дітей, одним даючи спосіб відчути себе повноцінними, у других викликаючи повагу, вміння співчувати, приходити на допомогу. Реабілітація дітей, підлітків із функціональними обмеженнями була б неповною, якби вони не могли реалізувати свій потенціал в умовах виробничої діяльності.

Сьогодні система професійної реабілітації громадян з обмеженими функціональними можливостями в Україні має певні здобутки й досягнення, але, на жаль, далеко не повністю відповідає вимогам часу й потребам суспільства. Її розвиток вельми уповільнений, вона відстає від динамічних змін у державі та світі. Чисельність людей з інвалідністю збільшується, а їхня зайнятість та самозайнятість зменшується – відповідно пенсійний тиск на бюджет зростає. Отже, ця система потребує негайного реформування.

Деякі проблеми могла б вирішити Національна програма професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями на 2001 – 2005 рр., де викладені заходи, виконання яких дасть змогу розв’язати, хоч і не всі, але невідкладні проблеми професійної реабілітації та зайнятості осіб з інвалідністю. В умовах роботи з вельми обмеженими матеріальними ресурсами на передньому плані має бути вміло побудована, глибоко продумана стратегія та науково обґрунтована методологія розвитку української системи реабілітації дітей з інвалідністю [1, с. 50].

Побудову цієї системи можуть визначити десять аспектів, розроблених з урахуванням сучасних методологічних принципів ефективного розвитку системи професійної реабілітації людей з інвалідністю: змістовний, методичний, інноваційний, економічний, правовий, статистичний, кадровий, діяльності медико-експертних комісій.

Реалізація цих аспектів потребує, по-перше, удосконалення координації діяльності і заходів професійної реабілітації органами виконавчої влади, зокрема, Міністерством праці та соціальної політики, Міністерством освіти і науки, Міністерством охорони здоров’я, державними фондами, іншими відомствами, причетними до цієї роботи. Координацію зусиль і розподіл ресурсів міністерств та відомств потрібно здійснювати за активної участі громадських організацій інвалідів [4, с. 51].

По-друге, мережа регіональних та спеціалізованих центрів соціальної та професійної реабілітації інвалідів також потребує координації діяльності окремих суб’єктів і є, передусім, відповідного науково-методичного, кадрового та інформаційного забезпечення. Наявні центри раннього втручання й реабілітації дітей-інвалідів, центри професійної, трудової та соціальної реабілітації осіб з інвалідністю мають бути об’єднані в єдину методичну та інформаційно-аналітичну мережу. Лише за таких умов можна буде вважати, що в Україні створена справжня система соціально-професійної реабілітації людей з інвалідністю [3, с. 24].

По-третє, існує проблема стандартів і контролю їхнього дотримання в процесі професійної реабілітації людей з інвалідністю у масштабах країни. Сьогодні найбільше контролюється професійне навчання у відповідності до традиційних стандартів Міністерства освіти і науки. Але й інші складові системи професійної реабілітації також повинні відповідати певним стандартам і підлягають контролю змісту й методики реабілітаційного процесу. Очевидно, назріла потреба у розробці національних стандартів соціально-професійної реабілітації, адже йдеться про людську долю та життя. Подібні стандарти широко використовуються у багатьох країнах і, окрім свого прямого призначення, вони відіграють ще й роль критеріїв якості роботи при розподілі коштів. З огляду на те, що в кількох регіонах України чисельність реабілітаційних закладів останніми роками істотно збільшилася, власні стандарти якості конче потрібні. Вони можуть значно об’єктивізувати процес розподілу державних коштів на цілі професійної реабілітації, який має відбуватися на конкурсних умовах.

Одним із шляхів залучення дітей із функціональними обмеженнями до активної соціальної і професійної діяльності, створення сприятливих умов для їхньої фізичної, психологічної і соціальної реабілітації є фізкультурно-оздоровча і спортивна діяльність. Вона організовується центром реабілітації як на власній базі, так і на базі загальноосвітньої школи у конкретному мікрорайоні, на базі ліцею, клубу за місцем проживання тощо.

Відомо, що найбільш поширеним дефіцитом для дітей-інвалідів є обмеженість рухової активності, що в результаті призводить до так званої гіпокінетичної хвороби, в основі якої полягає гіпокінція і гіподинамія, їхній кумулятивний вплив [1, с. 7].

Серед ряду чинників, які сприяють усуненню прояву названих процесів, одне із головних місць займає оздоровча фізична культура. Завдяки фізичним вправам, які впливають не лише на кістково-м’язову систему, змінюється і психологічний стан людини, тому фізкультуру і спорт варто розглядати як засіб фізичної, психологічної і соціальної реабілітації [3, с. 19].

З цією метою при деяких центрах створені, а в інших вкрай необхідно створити, умови для розвитку цього напряму роботи. Адже фізкультура і спорт, завдяки активізуючому впливу на організм, підвищення рівня фізичної підготовки, розширення кола людини для спілкування, стимуляції духу змагання, розглядається ще й як оздоровче середовище, що має кілька складових, які враховують фізичний потенціал людини.

Фізичне виховання виконує функцію систематичної фізичної підготовки, зокрема, дітей із функціональними обмеженнями, до практичного життя. При цьому індивід може сам коректувати і компенсувати свої вади.

Метою фізкультурно-оздоровчої роботи є створення умов для широкого спілкування з іншими дітьми з обмеженими функціональними можливостями і здоровими оточеннями, духу змагання, позитивних емоцій, розширення соціального досвіду – все це разом створює реабілітаційне середовище.

Держави-сторони Конвенції ООН про права дитини стаття 23 пункт 1 визначають, що неповноцінна дитина в розумовому або фізичному відношенні має вести повноцінне і достойне життя в умовах, які забезпечують її гідність, сприяють почуттю впевненості в собі і полегшують її активну участь у житті суспільстві [5, с. 14].

Отже, сім’я, родина, яка виховує неповноцінну в розумовому або фізичному відношенні дитину, не повинна залишатися зі своєю бідою на одинці. Це повинно вирішуватись на державному рівні. В дусі міжнародного співробітництва обміну відповідною інформацією в галузі профілактичної охорони здоров’я, медичного, психологічного та функціонального лікування неповноцінних дітей, включаючи розповсюдження інформації про методи реабілітації, загальноосвітньої і професійної підготовки, а також доступу до цієї інформації, з тим, щоб розширити свої можливості та знання, набути більше досвіду в цій галузі. З огляду на це, особлива увага приділяється потребам країн, що розвиваються.

 

 

1. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю з функціональними обмеженнями. Навчально-методичний посібник для соціальних працівників і соціальних педагогів / За ред. проф. А. Й. Капської. – К., 2003. – 168 с.

2. Іванова І. Б. Соціально-психологічні проблеми дітей-інвалідів. / І. Б. Іванова. – К, 2000.

3. «Мрія» і «Надія» – Центри соціальної реабілітації і адаптації дітей і молодих інвалідів / Всеукраїнська школа передового досвіду. – Донецьк., 1999.

4. Про становище інвалідів в Україні та основи державної політики щодо вирішення проблем громадян з особливими потребами: Державна доповідь. – К., 2002. [ – Міністерство праці та соціальної політики України; Міністерство охорони здоров’я України; Міністерство освіти і науки України та ін. ]

5. Конвенція ООН про права дитини.