Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 portalstudcon@gmail.com

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Європейська інтеграція і глобалізація економічного розвитку

Предмет: 
Тип роботи: 
Індивідуальне завдання
К-сть сторінок: 
10
Мова: 
Українська
Оцінка: 
Індивідуальне науково-дослідне завдання на тему:
 
«Європейська інтеграція і глобалізація економічного розвитку»
 
ЗМІСТ
 
Вступ
1. Процес європейської інтеграції та його витоки
2. Позиції сучасного ЄС у глобальній економіці
3. Поняття економічної глобалізації світу
4. Глобалізм і національна економіка
Висновки
Список використаної літератури
 
ВСТУП
 
Світ на межі другого та третього тисячоліть стрімко змінюється. Новим змістом наповнюються усі сфери суспільного життя. Набуває нових рис увесь усталений, звичний порядок планетарного життя, перебудовується його устрій. Людство перебуває на порозі нової історичної епохи, найважливішою ознакою якої є стрімке наростання процесів світової глобалізації, що є об'єктивними і здійснюються незалежно від волі чи бажання окремих країн. За таких умов важливим є розуміння нових явищ, щоб визначити раціональну і ефективну стратегію поведінки. Це важливо для всіх країн світу, а особливо для тих, в яких відбувається перехід від однієї соціально-економічної системи до іншої. До таких держав належить і Україна.
 
1. Процес європейської інтеграції та його витоки
 
Дослідники європейської інтеграції не мають єдиної концепції її поступу. Тривають дискусії щодо визначення моменту її початку, географічних меж, етапів та кінцевої мети. Більшість істориків вважають, що поворотним моментом у формуванні історичної тенденції до тіснішої співпраці народів Європи стали події Першої світової війни. Після 1918 року чимало представників європейської політичної еліти дійшли висновку, що причиною розпалювання новітніх «європейських громадянських війн» є певні структури національних держав, які провокують міжнаціональні конфлікти, і в першу чергу ті, що пов'язані з ідеологією радикального націоналізму. Ефективно протистояти «силам війни», на думку цих політиків, могли лише сили, які б орієнтувалися на об'єднання європейських держав. Одним з перших, хто почав пропагувати ідею об'єднання європейських держав, був австрійський граф Р. Куденхове-Калергі. У праці «Пан-Європа» він, зокрема, писав, що умовою виживання Європейського континенту в міжнародній системі, де домінують США, Британська імперія, СРСР та Китай, є реалізація проекту створення Європейського Союзу. Вперше процес європейської інтеграції набув інституційного оформлення на рівні економічної інтеграції в межах однієї галузі. 9 травня 1950 року міністр закордонних справ Франції Моріс Шуман запропонував так званий «план Шумана», який полягав у створенні спільного ринку вугільної і сталеливарної продукції західноєвропейських країн. Його завданням було не допустити в майбутньому нову війну між Францією та Німеччиною. Для цього мав бути створений «вищий орган». 18 квітня 1951 6 держав – Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція – підписали Паризький договір про створення Європейської спільноти вугілля і сталі (ЄСВС). Договір про ЄСВС набув чинності 23 липня 1952 року. А взагалі історично перше інтеграційне угрупування виникло в Європі у 1957 р. На основі Римського договору об'єднались 6 країн: Бельгія, Голландія, Італія, Люксембург, Франція, ФРН. Спочатку об'єднання мало назву Європейське економічне співтовариство. З 1967 р. після злиття виконавчих органів трьох регіональних організацій – Європейського об'єднання вугілля та сталі, Європейського економічного співтовариства та Європейського співтовариства з атомної енергетики об'єднання отримало назву Європейські співтовариства. З 1 листопада 1993 р. після набрання чинності Маастрихтського договору (1992 р.) угрупування перейменовано в Європейський Союз. Ці зміни в назві об'єднання відображали глибинні перетворення інтеграційних відносин, їх перехід від нижчого типу до вищого. В еволюції європейської інтеграції XX ст. виділяють декілька етапів:
1) етап зони вільної торгівлі (1958-1967 рр.). Переваги цього типу інтеграції доповнено з 1962 р. узгодженням дій у сфері сільського господарства;
2) етап митного союзу (1968-1986 рр.). Реалізація його принципів супроводжувалась розширенням сфери узгоджених дій. Це – охорона навколишнього середовища, технологічний розвиток, наукові дослідження. Починається інтеграція у валютно-фінансовій сфері;
3) етап загального ринку (1987-1992 рр.). Згідно з Єдиним європейським актом, що набрав чинності 1 липня 1987 р., країни-учасниці усували останні фізичні, технічні та фіскальні бар'єри на шляху пересування товарів і факторів виробництва. Від узгодження дій у деяких галузях перейшли до проведення єдиної політики. Тепер вона стосувалась також і соціальних та регіональних питань, галузей транспорту та енергетики. Економічна інтеграція була доповнена співпрацею у сфері зовнішньої та оборонної політики;
4) етап економічного союзу (з 1993 р. і до сьогодні). Відповідно до Маастрихтського договору про Європейський Союз (1992 р.) єдиний внутрішній ринок доповнився форсованим розвитком валютного союзу. У лютому 2002 р. введено єдину валюту ЄС – євро, створено єдиний Європейський центральний банк, сформовано єдиний економічний простір.
 
2. Позиції сучасного ЄС у глобальній економіці
 
Сучасна глобальна економіка характеризується існуванням трьох основних центрів суперництва – США, Західної Європи, Японії. Розширення ЄС посилило його світогосподарське значення. За чисельністю населення ЄС випереджає США і Японію. За обсягом ВВП, що виробляється, ЄС посідає перше місце в світі.
У 2000 р. голови держав ЄС прийняли «Лісабонську стратегію», за якою Європейський Союз повинен стати найдинамічнішим співтовариством у світі, здатним до безперервного економічного зростання. Економічне зростання повинно здійснюватись шляхом інтенсивного введення нових технологій у сферах виробництва та послуг. План передбачає щорічні темпи зростання за період 2000-2010 рр. до 3% і створення до 2010 р. 20 млн. нових робочих місць. Економічне зростання має супроводжуватись підвищенням рівня життя громадян на основі єдиних соціальних стандартів.
У 2006 році за темпами зростання ВВП (2, 4%) країни єврозони випередили США і Японію. Однак, зростання світових цін на виробничу сировину, продукти та енергоносії, розлад світової фінансової системи, підвищення обмінного курсу євро погіршили економічні результати. З кінця першого кварталу 2008 р. в європейській економіці вперше з 1999 р. спостерігались ознаки уповільнення. Промислове виробництво, споживчі видатки і сектор послуг скоротились. Темпи зростання ВВП знизилися до 2%. Рекордним за останні 16 років став рівень інфляції – 4%. Рівень безробіття збільшився до 7, 2%. На першому етапі кризи застосовувані урядами країн заходи не узгоджувались з партнерами по ЄС. Однак, вже у грудні 2008 року був прийнятий Європейський план підйому економіки, який був розрахований на два роки і оцінювався у чотириста мільярдів євро. Головна задача плану – підвищення рівня довіри до фінансової системи і стабілізація ринка праці. Антикризові заходи передбачали посилення державного втручання в економіку за допомогою бюджетних інструментів. Позитивні результати досягнуто у Німеччині та Франції, в 2009 році почалось економічне зростання.
У 2009 році доля ЄС в світовому ВВП складала біля 28% за номінальним значенням. Разом з тим, в провідних галузях промисловості, науково-дослідницьких, дослідно-конструкторських розробках і технологіях європейські країни мають більш слабку позицію. Слабким місцем є і фінансові ринки, що за ступенем свого розвитку та ліквідності поступаються американським, а також рівень безробіття, який є вищим, ніж у США і Японії.
 
3. Поняття економічної глобалізації світу
 
Глобалізація як історичне явище і феномен, а також як об'єктивна закономірність розвитку людства все частіше привертає увагу дослідників у всьому світі. Формується нова галузь науки – глобалістика. До середини 1990-х років вона переважно трактувалась лише як вчення про глобальні природні та суспільні проблеми сучасності. Головним серед них були економічна, енергетична, сировинна, продовольча, демографічна, міжнародної безпеки. Поняття глобалізації трактувалось у значенні надання чому-небудь глобальних масштабів або глобального характеру. Кожна глобальна проблема досліджувалась окремо, а їх взаємозв'язок достатньо глибоко не вивчався. І лише у 1990-ті роки, по суті, сформувалась глобалістика як галузь науки, що є міждисциплінарною.
Спеціалісти, які досліджують процеси глобалізації, виділяють шість основних шкіл. Перша школа пов'язана із концепцією «Межі зростання», обгрунтованою Римським клубом. При визначенні перспектив розвитку світової економіки представники Римського клубу дійшли висновку про існування глобальних проблем, розв'язання яких можливе лише на шляху об'єднання зусиль усього світового співтовариства. Суть цього підходу полягає у відомому заклику: «Мислити – глобально, діяти – локально».
Друга школа глобалістики представляє концепцію «Сталого розвитку», розроблену Інститутом всесвітніх спостережень, що знаходиться у Вашингтоні. Представники цієї школи вважають за необхідне зупинити глобальний демографічний вибух у країнах, що розвиваються, і скорегувати економічне зростання в розвинутих країнах. Розрізняють також школи глобальної екології, мітозу біосфер, світ-системного аналізу та контрольованого глобального розвитку Д. Гвішиани.
Глобалізація – явище багатогранне. Це комплекс, що охоплює різні сфери світового співтовариства. В основі глобалізації лежать процеси у сфері економіки та фінансів, що є фундаментом глобальних процесів в інших сферах. Економічна глобалізація є вихідною ланкою процесів глобалізації. Вона є результатом функціонування сучасної міжнародної економіки та розвитку науково-технічного прогресу. В її основі лежать міжнародний поділ праці та інтернаціоналізація господарського життя. Економічна глобалізація є новою фазою прискорення розвитку світогосподарських зв'язків у кількісному та якісному відношенні.
Основні риси економічної глобалізації:  
Як комплексне геоекономічне, геополітичне й геогуманітарне явище, глобалізація в цілому характеризується:
- комплексною інтеграцією світових ринків, регіональних економічних систем, усіх сфер людської діяльності; поступовим перетворенням світового економічного простору в цілісну структуру, де безперешкодно переміщуються капітали, товари, послуги, де вільно поширюються ідеї й пересуваються їхні носії, стимулюючи розвиток сучасних інститутів і вдосконалюючи механізми їхньої взаємодії;
- інтенсифікацією регіональних інтеграційних процесів, що призводить, з одного боку, до виникнення єдиного економічного простору та отримання відповідного ефекту за рахунок зростання масштабів виробництва, а з іншого, – до сегментації світового ринку, до секторизації єдиного світового господарства внаслідок створення відносно замкнених торгово-економічних блоків та інтеграційних угрупувань;
- розширенням сфери діяльності транснаціональних компаній, створенням системи транснаціональної економічної дипломатії;
- зростаючим значенням інтелектуально-інформаційних та комп'ютерно-комунікаційних складових економічного розвитку;
- прискореними темпами фінансової та інвестиційної централізації;
- поступовим «розмиванням» економічних кордонів країн тощо.
 
4. Глобалізм і національна економіка
 
Розвиток національної економіки в умовах глобальної економіки може реалізовуватися або в межах регіональних інтеграційних об'єднань або акоординаційно, самотужки, спираючись лише на власні можливості та досягаючи власних цілей.
Позиціювання національної економіки на світових ринках і в глобальному виробничому процесі безпосередньо визначається її поточною та перспективною конкурентоспроможністю.
Конкурентоспроможність національної економіки визначається на рівні окремих фірм, що виробляють товари і послуги, й представляють національну економіку на світових ринках, та регіональному рівні галузевих і міжгалузевих кластерів, у межах яких ці фірми функціонують.
Підвищення конкурентоспроможності національної економіки як основної рушійної сили світового економічного розвитку є однією з ключових умов виходу з рецесії країн, які зазнали значних втрат внаслідок світової фінансово-економічної кризи. Дослідження, що проводяться у цій сфері Всесвітнім економічним форумом (ВЕФ) охоплюють широке коло питань: виявлення та аналіз чинників найбільшого впливу на конкурентоспроможність, проведення порівняльного аналізу відповідних показників по більшості країн світу, розробка рекомендацій щодо механізмів покращення конкурентоспроможності окремих країн і регіонів.
Рейтинг конкурентоспроможності Global Competitiveness Report побудований на основі Індексу глобальної конкурентоспроможності1 (Global Competitiveness Index – GCI), який був розроблений професором К. Сала-і-Мартіном для ВЕФ і вперше представлений на ньому у січні 2005 р.
Незважаючи на значні видатки, до яких вдавалися уряди для стимулювання попиту, протидіючи рецесії, темпи економічного зростання в розвинутих країнах залишаються загальмованими, спостерігається високий рівень безробіття в сполученні зі слабким внутрішнім попитом. Одночасно країни, що розвиваються, демонструють досить потужне економічне зростання (особливо Індія, Бразилія, Китай). Саме вони виступають в сучасному світі в ролі «головного двигуна глобальної економіки».
Це стає ще одним аргументом на користь нагальної необхідності в умовах глобалізації значного посилення ролі держави в забезпеченні передумов довгострокового економічного зростання, підтримці соціальної стабільності й підвищенні конкурентоспроможності національної економіки. Держава має створювати сприятливі умови для формування, функціонування і розвитку нових високоефективних виробничих інтегрованих сітьових структур.
Необхідність державного втручання визначається, зокрема, наступними факторами:
1) в умовах стрімкого НТП ринкові форми самотужки неспроможні адекватно реагувати на стратегічні суспільні потреби та забезпечувати швидкі цілеспрямовані зрушення в економічній структурі;
2) глобалізація людського співіснування підвищила взаємозалежність окремих країн від зовнішнього світу на тлі зростання «прозорості» кордонів, що сприяє отриманню виграшів провідними країнами та дискримінує країни, що розвиваються.
Коригування структури недостатньо розвинутої національної економіки лише ринком, без державного втручання призведе до:
- загального структурного спрощення;
- занепаду високотехнологічних галузей;
- посилення сировинної спрямованості промислового виробництва;
- набуття країною ролі споживача кінцевої продукції;
- перетворення в постачальника дешевої сировини і робочої сили;
- спеціалізації на використанні екологічно брудних технологій і виробництв.
 
ВИСНОВКИ
 
Історично перше інтеграційне угрупування виникло в Європі у 1957 р.
Сучасна глобальна економіка характеризується існуванням трьох основних центрів суперництва – США, Західної Європи, Японії.
Наявність різних шкіл глобалістики свідчить про те, що, з одного боку, формуються загальні засади теорії глобалістики, визначено такі її основні напрями, як економічна, політична, соціальна, екологічна, а з іншого – не досягнуто розуміння процесів глобалізації, повного усвідомлення позитивних та негативних його рис.
Глобалізація – це процес інтеграції, глобальної інформатизації, розгортання єдиних світових комунікацій, завдяки яким кордони земної кулі зникають.
Глобальна економіка може бути визначена як економіка, ключові елементи якої мають інституційну, організаційну і технологічну можливість працювати як єдине ціле у реальному часі в планетарному масштабі. Це економіка, в якій посилюється взаємозалежність національних економік на основі поглиблення транснаціоналізації виробництва, розподілу, обміну та споживання валового глобального продукту.
 
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
 
1. Білоцерківець, В. В. «Міжнародна економіка»: підручник / В. В. Білоцерковець, О. О. Завгородня, В. К. Лебедєва; за ред. А. О. Задої, В. М. Тарасевича. -К. : Центр учбової літератури, 2012. – 416 с.
2. Видавництво ЮРНІКОМ ПІТЕР «Економічна Теорія»
3. Wikipedia. org/wiki/Європейська_інтеграція.
Фото Капча