Забезпечення дотримання законодавства про охорону праці

На жаль, проблеми охорони праці в економічних і соціальних програмах на сьогодні не є пріоритетними. Як наслідок – високий виробничий травматизм і профзахворюваність.

Ризик стати жертвою нещасного випадку на виробництві або постраждати від профзахворювання в Україні у 5 – 8 разів вищий ніж у розвинутих країнах. На наших підприємствах травмується щорічно 65 тис. чол., з них 1, 9 тис. гине, понад 6 тис. набувають профзахворювання, 10 тис. чол. стають інвалідами. Як наслідок – людина втрачає можливість заробляти гроші на себе і для своєї сім'ї [26].

Відмова від адміністративно-командної системи закономірно супроводжується руйнуванням старих управлінських зв'язків. Цей процес охопив і охорону праці.

По-перше, в нових соціально-економічних умовах роль держави суттєво змінюється. За державою закріплюються законодавчі функції, створення на державному рівні ефективних систем управління охороною праці, соціального захисту постраждалих на виробництві і контроль за їх функціонуванням.

По-друге, відбуваються значні зміни в галузевому управлінні охороною праці. Перехід до функціонального принципу ліквідує напрацьовану роками вертикаль відповідальності.

За таких умов основними суб'єктами господарської діяльності залишаються самі підприємства, кількість яких з урахуванням розвитку малого і середнього бізнесу зростатиме.

Значні суми відшкодування шкоди та одноразової допомоги потерпілим не призвели до посилення економічної відповідальності підприємств, а навпаки, стали причиною серйозних конфліктів у шахтарських та інших трудових колективах з травмонебезпечними і шкідливими умовами праці, які призводять до великої кількості випадків травмування з наступною інвалідністю або зі смертельними наслідками.

Адміністрація таких підприємств, не дбаючи про заходи щодо поліпшення безпеки праці та зменшення ступеня ризику для життя і здоров'я людей, висловлює на всіх рівнях лише обурення значними розмірами пільг для потерпілих, внаслідок чого вугілля за своєю вартістю (на яку переносяться ці витрати) стає ледь не золотим, а обігових коштів не вистачає не лише для відшкодування шкоди, а й для своєчасної виплати заробітної плати.

По-третє, з появою різних форм власності багато підприємств виходить з-під фінансового захисту держави.

За чинним законодавством усі витрати, пов'язані з нещасним випадком, несе те підприємство, де трапилася ця трагічна подія. Тобто трудовий колектив залишається наодинці зі своєю бідою, бо фінансові можливості невеликих підприємств відомі.

Практика показує, що в таких ситуаціях деякі з них швидко ліквідуються, залишаючи напризволяще потерпілого та його сім'ю, деякі стають банкрутами, а люди, які там працюють, – безробітними, інші підприємства, беручи кредити, стають багаторічними боржниками з усіма негативними наслідками, що звідси випливають.

Це ж стосується великих і середніх підприємств з підвищеним рівнем професійного ризику (вугільна, гірничодобувна, хімічна та інші галузі), які неспроможні самостійно нести весь тягар виплат потерпілим на виробництві чи їхнім сім'ям. Надання їм у цьому допомоги підприємствами інших галузей – давня світова практика.

У більшості розвинених країн державна соціальна політика базується на суспільній думці про те, що жертви війни або праці повинні мати право на особливі переваги в соціальному захисті.

Отже, система індивідуального – безпосередньо підприємствами – відшкодування збитків потерпілому, яка застосовується у нас зараз, не тільки не дає можливості реалізувати в нашій країні зазначене положення, але, навпаки, погіршує життя людей, які постраждали на виробництві, тому що ця система залишається в правовому, організаційному, економічному та соціальному плані вкрай недосконалою.

Вона не вирішує низки таких питань:

компенсація матеріальних збитків потерпілим при банкрутстві та закритті підприємств, у разі їх фінансової неспроможності;

медична, професійна та соціальна реабілітація потерпілих;

працевлаштування інвалідів праці, надання їм допомоги в подоланні труднощів побутового характеру, залученні їх до громадського

життя тощо.

Усе це порушує принципи соціального гарантування, рівності прав та відповідальності.

Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23 вересня 1999 р. усунув зазначені недоліки.

Він регулює взаємовідносини:

потерпілих на виробництві, роботодавців і страховика з питань відшкодування шкоди, заподіяної життю і здоров'ю працівника під час виконання ним трудових обов'язків;

роботодавців і страховика з питань усунення шкідливих і небезпечних виробничих факторів.

Основними принципами Закон проголошує:

обов'язковий порядок страхування всіх працівників, учнів та студентів навчальних закладів, коли вони набувають професійних навичок, а також добровільність страхування для осіб, які забезпечують себе роботою самостійно;

сплату страхових внесків тільки роботодавцями;

формування і витрачання страхових коштів на солідарній основі;

управління страхуванням представниками працівників, роботодавців та державних органів на основі соціального партнерства і на паритетних засадах під наглядом держави;

економічну заінтересованість суб'єктів страхування в поліпшенні умов та безпеки праці;

надання державних гарантій застрахованим громадянам у реалізації їх прав.

Для страхування працівника від нещасного випадку не потрібно його згоди або заяви. Страхування здійснюється в безособовій формі. Сам факт вступу на роботу або до навчального закладу людини свідчить про те, що вона застрахована, незалежно від фактичного виконання роботодавцем своїх зобов'язань щодо сплати страхових внесків. Застрахованій особі видається свідоцтво встановленого зразка.

Кожний роботодавець повинен зареєструватися в районному чи міському відділенні Фонду соціального страхування до набрання чинності цим Законом у строк, який пізніше встановить Фонд.

У подальшому для реєстрації нових юридичних і фізичних