Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 portalstudcon@gmail.com

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Засади захисту права властності

Тип роботи: 
Реферат
К-сть сторінок: 
12
Мова: 
Українська
Оцінка: 
Зміст
 
Вступ
1. Загальна характеристика захисту права власності
2. Засоби захисту права власності
Висновки
Список використаної літератури
 
Вступ
 
Практика правовідносин у сучасному суспільстві пов'язана з постійним зіткненням його членів з відносинами власності. При цьому поведінка тих чи інших осіб може створювати загрозу для власності, суб'єктами якої вони не є. Це вимагає від держави брати на себе захист права власності, в тому числі й цивільно-правовими засобами.
Дана проблема виглядає особливо актуальною в зв'язку з процесами формування правової держави та багатоманіття форм власності в Україні. У статті 13 Конституції України записано: «Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом».
Певною мірою захист права власності здійснюється за допомогою норм права, що належать до різних галузей законодавства. Скажімо, окремі види протиправної поведінки, що загрожує порушенню права власності, розглядаються кримінальним правом як злочини і передбачають застосування відповідних санкцій з боку правоохоронних органів.
Зокрема розглядаються такі засоби захисту як витребування майна з чужого незаконного володіння; захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння; позов про визнання права власності.
 
1. Загальна характеристика захисту права власності
 
Розглядаючи питання захисту права власності, насамперед необхідно звернути увагу на те, що в літературі йдеться як про захист права власності, так і про його охорону.
При визначенні співвідношення цих понять, очевидно, доцільно виходити з того, що охорона права власності є поняттям більш широким і охоплює усю сукупність норм права, які передбачають підстави набуття права власності та його припинення, обсяг правоможностей власника, порядок та межі здійснення права, правовий режим окремих видів об'єктів права власності, а також сукупність організаційних і правових заходів, спрямованих на забезпечення реалізації і відновлення порушеного права власності. Загалом, цілком припустимим є визначення охорони права власності як захист права власності у широкому сенсі.
З урахуванням значення права власності, воно охороняється нормами цивільного, кримінального, адміністративного, конституційного та інших галузей законодавства. При цьому норми права, спрямовані на охорону права власності, створюють передумови для забезпечення захисту права власності у спеціальному (вузькому) значенні цього поняття.
Поняття «захист права власності» у спеціальному значенні охоплює комплекс правових засобів, які застосовуються судом, уповноваженими на те органами держави або самим власником для забезпечення реалізації і відновлення порушеного суб'єктивного права власності. За своєю суттю захист права власності забезпечується нормами саме цивільного права і саме тими, які спеціально призначені для цього.
У зв'язку з цим слід зазначити, що чільне місце серед інших актів законодавства, котрі визначають засади, підстави та порядок захисту права власності, належить Конституції. Відповідно до ст. 13 Конституції держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності. Це означає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності (ст. 41 Конституції).
Однак з точки зору практичного забезпечення здійснення права власності та його захисту головна роль відводиться цивільному праву та цивільно-правовим засобам захисту права власності. Це пов'язано з тим, що вони спрямовані, насамперед, на відновлення того становища, яке існувало до порушення, а також на припинення дій, котрими порушується право власності. Тим самим ці норми покликані відновити порушене право власності, а також ліквідувати наслідки такого порушення та відшкодувати збитки, заподіяні інтересам власника.
Засади цивільно-правового захисту права власності визначені ст. 386 ЦК, котра в розвиток положень ст. 13 Конституції встановлює, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.
Отже, характерними рисами цивільно-правового захисту права власності є:
1. його гарантованість державою;
2. його загальність (можливість отримати такий захист існує для усіх суб'єктів права власності (на це вказує і ст. 13 Конституції) ;
3. його рівність для усіх суб'єктів;
4. повнота захисту (власник, права якого порушені, має право не лише вимагати відновлення стану, який існував до порушення та припинення порушення, але також й право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди на підставах, встановлених ст. 22, 23 ЦК).
Цивільно-правові засоби захисту права власності можуть бути поділені на легітимовані (публічні) і самоврядні (приватні). Легітимовані (публічні) – це ті, що здійснюються на підставі припису закону за допомогою суду та інших державних органів, а самоврядні (приватні) – це ті, що здійснюються самими власниками без звернення до суду та інших державних органів – самозахист; захист на підставі норм, встановлених договором, тощо.
Найбільше практичне значення мають легітимовані засоби захисту права власності. Вони поділяються на судові та адміністративні.
Цивільно-правові легітимовані (судові) засоби захисту права власності у вітчизняній цивілістиці у свою чергу поділяють на 2 групи: речово-правові та зобов'язально-правові.
Речово-правові засоби захисту права власності спрямовані безпосередньо на захист права власності як абсолютного суб'єктивного права, забезпечення реалізації здійснення правомочностей власника (володіння, користування, розпорядження тощо) стосовно речі, що йому належить.
До них належать:
- позов власника про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) ;
позов власника про усунення перешкод, що заважають нормальному здійсненню права власності (негаторний та похідні від нього позови – про визнання незаконним правового акту, який порушує право власності, тощо) ;
- позов про визнання права власності. Деякі цивілісти відносять позови про визнання до негаторних або віндикаційних, але більшість вважає, що це самостійні речово-правові позови (В. А. Рясенцев, Ю. К. Толстой). Остання позиція знайшла підтримку і в ЦК, де цьому позову присвячена ст. 392.
Зобов'язально-правові засоби захисту права власності характеризуються тим, що спрямовані проти порушення прав власника певною особою. При цьому самої речі в натурі вже не існує або вона пошкоджена й існує потреба у відновленні її якості. До таких засобів захисту належать, наприклад, вимоги з відшкодування заподіяної майнової шкоди; вимоги про виконання договору і передачу боржником кредитору (власнику) речі, що йому належить; вимоги про повернення безпідставно одержаного за рахунок власника майна тощо.
Оскільки цивільне законодавство передбачає можливість захисту від дій, що порушують право власності, не лише з боку суб'єктів цивільного, але й публічного права (наприклад, при визнанні недійсним правового акту органу державної влади), очевидно, логічним буде вести мову не лише про зобов'язально-правові засоби захисту, а взагалі про інші засоби захисту права власності. Останні застосовуються як при порушеннях зобов'язань, так і в усіх інших випадках порушення права власності.
Недоліком терміна «інші засоби захисту права власності» є те, що він не несе в собі змістовного навантаження, характеризуючи лише засоби захисту, котрі належать до цієї групи, як такі, що не є речовими. У зв'язку з цим доцільним здається використання ідеї римського права про поділ позовів на «actio in rem» (позов щодо речі або речовий позов) та «actio in personam» (позов щодо персони або персональний позов).
Поділ засобів захисту права власності на речові та персональні є виправданим з тих міркувань, що, по-перше, віддзеркалює провідне значення наявності речі, яка є предметом позову, або особи, до якої можна подати позов, а, по-друге, дозволяє об'єднати в цих категоріях усі можливі варіанти цивільно-правового захисту права власності.
Крім того, постає питання про доцільність виокремлення цивільно-правових засобів захисту права власності, які самі по собі не належать ні до речово-правових, ні до персональних (зобов'язально-правових тощо) позовів і випливають з різних інститутів цивільного права. Такими, наприклад, є правила про захист майнових прав власника, визнаного в установленому порядку безвісно відсутнім або померлим, у разі його явки, про захист інтересів сторін у разі визнання правочину недійсним тощо.
Зазначені відносини, на перший погляд, дійсно не пов'язані безпосередньо з жодним із вказаних вище випадків. Проте у виокремленні цих ситуацій необхідності немає, оскільки залежно від виду і джерела порушення права власності можуть бути застосовані речові або персональні засоби його захисту. Наприклад, якщо порушене право розпорядження майном особи, визнаної померлою, застосовується речово-правовий засіб захисту (подається негагорний позов). Якщо неналежним чином здійснюється опіка над таким майном, і воно внаслідок цього пошкоджене, то до порушника подається персональний позов про відшкодування завданої шкоди.
 
2. Засоби захисту права власності
 
У новому ЦК України коло способів захисту цивільних прав та інтересів дещо розширене порівняно з ЦК УРСР. Так, у ст. 16 зазначається, що способами захисту цивільних прав і інтересів може бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної, (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.
Важливо зазначити, що захист цивільних прав не вичерпується переліченими способами. Він може здійснюватися й іншими способами, передбаченими спеціальними нормами, які враховують особливості тих чи інших цивільних відносин.
Стаття 19 ЦК України закріплює право особи на самозахист своїх прав від їх порушень і протиправних посягань. У цій статті не вказується, яким чином має здійснюватися самозахист, а лише зазначається, що способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, та характерові дій, якими ці права порушені, і не можуть суперечити вимогам закону. Таким чином, у ЦК України самозахист розглядається як механізм самостійного примусового усунення уповноваженою особою порушень її прав та посягань на них, а не як один із способів захисту цивільних прав. У ЦК РФ самозахист розглядається водночас і як один із способів захисту цивільних прав, перелічених у ст. 12.
Цивільно-правові способи захисту цивільних прав досить неоднорідні за своїм змістом та умовами застосування. Одні з них безпосередньо спрямовані на захист права власності, інші – опосередковано. Однак сам закон певної класифікації засобів захисту права власності не дає.
Загальновизнаним юридичною наукою є той факт, що речово-правовими способами захисту є витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) та усунення перешкод у здійсненні власником права власності (негаторний позов).
Безумовно, поділ засобів захисту права власності на речові й зобов'язальні є простим і зрозумілим. Але сьогодні він не може охопити все розмаїття заходів, передбачених у сучасному законодавстві, які прямо чи опосередковано спрямовані на усунення порушень права власності. Тому пропонується класифікувати цивільно-правові засоби захисту права власності таким чином.
Першу групу складають основні речово-правові засоби захисту, до яких належать: віндикаційний та негаторний позови.
Другу групу становлять допоміжні речово-правові засоби захисту – позов про визнання права власності й позов про виключення майна з опису.
До третьої групи належать зобов'язально-правові засоби, а саме: засоби захисту права власності в договірних відносинах (відшкодування збитків, заподіяних невиконанням чи неналежним виконанням договору; повернення речей, наданих у користування за договором) ; засоби захисту права власності в деліктних зобов'язаннях; позови про повернення безпідставно отриманого чи збереженого майна.
Четверту групу становлять спеціальні засоби захисту, до яких входять: позови про визнання угоди недійсною; позови про захист прав співвласника у випадку виділу, поділу та продажу спільного майна; засоби захисту права власності померлих та осіб, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими, та інші засоби захисту.
Норма ч. 2 ст. 386 ЦК закріплює за власником право у разі наявності в нього достатніх підстав припускати можливість порушення свого права власності іншою особою звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Зазначена норма гарантує власнику можливість не лише вимагати усунення порушень його права власності, що вже відбулися, а й звертатися до суду за захистом своїх прав, що можуть бути реально порушені в майбутньому, тобто застосовувати такий спосіб захисту своїх порушених прав як попередження або припинення можливого порушення його прав власника в майбутньому. Таке правило відповідає особливому характеру права власності як його абсолютного права.
Частина 3 ст. 386 ЦК встановлює право власника на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди в разі порушення його прав.
Зазначене положення грунтується на конституційних нормах. Так, право на відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої особі, закріплюється за особою в разі, якщо шкоду було заподіяно: збиранням, зберіганням, використанням та поширенням про неї і членів її сім'ї недостовірної інформації (ст. 32) ; порушенням права на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50) ; незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56) та ін.
Право на відшкодування моральної та майнової шкоди серед способів захисту цивільних прав передбачають статті 22, 23 ЦК.
Частина 3 ст. 386 ЦК передбачає також можливість відшкодування майнової та моральної шкоди, що була заподіяна порушенням права власності. Зазначена норма закріплює таке право за всіма власниками, незалежно від того, якими діями було заподіяно шкоду праву власності власника, та які засоби захисту ним застосовувалися.
 
Висновки
 
Такими чином, право власності – це міра можливої поведінки власника щодо належного йому майна, тобто це право особи на майно, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Зміст права власності складають право володіння, користування та розпорядження майном. Суб’єктами права власності є Український народ, фізичні та юридичні особи, українська держава, територіальні громади, іноземні держави та інші учасники цивільних відносин. Основним об’єктом права власності є річ (майно).
Поняття «захист права власності» охоплює комплекс правових засобів, які застосовуються судом, уповноваженими на те органами держави або самим власником для забезпечення реалізації і відновлення порушеного суб'єктивного права власності. За своєю суттю захист права власності забезпечується нормами саме цивільного права і саме тими, які спеціально призначені для цього. Засади цивільно-правового захисту права власності визначені ст. 386 ЦК, котра в розвиток положень ст. 13 Конституції встановлює, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.
Цивільно-правові засоби захисту права власності можуть бути поділені на легітимовані (ті, що здійснюються на підставі припису закону за допомогою суду та інших державних органів) і самоврядні (ті, що здійснюються самими власниками без звернення до суду та інших державних органів).
У роботі розглянуто засоби захисту права власності на прикладі віндикаційного, негаторного позовів та позову про визнання права власності. У результаті теоретичного аналізу можна зробити висновок, що якщо віндикаційний позов подається власником, який не володіє майном, про витребування майна з чужого незаконного володіння, то при негаторному позові власник, який звертається за захистом, зберігає майно у своєму володінні, а треті особи створюють перешкоди в користуванні чи розпорядженні майном. Позов про визнання права власності є вимогою, спрямованою на становлення відносин із приводу конкретного об’єкта власності, юридичний статус якого не визначений.
Теоретичне дослідження дало змогу встановити, що має місце деякі проблеми захисту права власності, як-от за ситуації, в якій відсутні треті особи, які безпосередньо піддають сумніву наявність в особи права власності на майно чи самі претендують на це майно, тобто ситуація, в якій відсутній відповідач. Варто зауважити, що питання спору між сторонами у справах за позовами про визнання права власності не повинно бути таким гучним, оскільки цей позов й характеризується тим, що в цьому випадку не завжди відбирається чи забороняється судом здійснювати своє право власності, а тільки визнається в судовому порядку. Можливо варто було б внести зміни до ст. 392 Цивільного кодексу України, яка стосується визнання власником права власності та доповнити її після слів «якщо це право заперечується або не визнається іншою особою» словами такого змісту: «або визнати в інший спосіб» у разі втрати ним документа, що засвідчує його право власності. Думається, що така новела буде кращою, ніж ліквідація інституту відповідача в позовах про визнання права власності, яка б створила певну плутанину в юриспруденції, оскільки однією з головних характеристик позовного провадження є наявність у процесі як позивача, так і відповідача.
Таким чином, право власності було й залишається одним з основних рушіїв соціально-економічного розвитку суспільства, а отже його конституційне закріплення потребує вивчення його юридичної природи та гарантій його реалізації, здійснення та захисту.
 
Список використаної літератури
 
Конституція України. Прийнята на 5 сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. Із змінами, внесеними Законом України від 8 грудня 2004 року №2222-ІV. – К., 2006. – 78 с.
Правознавство: Навчальний посібник / За заг. ред. С. М. Тимченка, Т. О. Коломоєць – Запоріжжя: Запорізький національний університет, 2007. – 588 с.
Харитонов Є. О., Старцев O. B. Цивільне право України: Підручник. − Вид. 2, перероб. і доп. − К. : Істина, 2007. − 816 с.
Палій Н. Презумпція правомірності договору й віндикація // Правовий тиждень – 2009. – №16 (142) – Режим доступу: http: //www. legalweekly. com. ua/article/? uid=1075
Мічурін Є. Захист житлових прав осіб у судовому порядку // Юридичний журнал – Режим доступу: http: //www. justinian. com. ua/article. php? id=46
Малюська Д. Позов про визнання угоди недійсною чи віндикаційний позов? Проблеми законодавства // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права – Режим доступу:
http: //univer. km. ua/journal. php? vis=4&vis_cap=% D1% EF% E5% F6% E2% E8% EF% F3% F1% EA% 20% 20% 20% B9% 20% 20% 201
Фото Капча