Жанр поеми у творчості Д. Павличка

Предмет:

Тип роботи:

Автореферат

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

трансформацію конкретно-історичного в загальнолюдське (гуманістичне) простежуємо у “Вогнищі”, якому набагато більше, ніж іншим поемам Д. Павличка, притаманні медитаційна розгорнутість і символіка. Образність та символіка поеми обернені не стільки до відповідних тенденцій, спродукованих художніми потребами епохи, скільки до принципів набагато істотніших – власного ідейно-естетичного світобачення. Із одного боку, образи вогню та дроту видаються надто традиційними, з іншого – очевидна їх оригінальність. Звернувшись до символіки, традиційної для того періоду (образи, мотиви вогню фігурували у поемах Б. Олійника, І. Драча, П. Перебийніса, П. Осадчука тощо), Д.Павличко йде далі інших авторів. Він застосовує вплив діалектики поетичних роздумів, мислі загалом, йде в напрямку кристалізації оригінального ідейно-художнього підґрунтя. Антитетичні за ідейним задумом образи вогню та дроту формують своєрідні образи-концепти твору, внаслідок чого поема набуває глибини філософських узагальнень. Історія для ліричного героя “Вогнища” – не в минулому: її люди, події, уроки продовжують процес формування нових сторінок буття у час нинішній. Через це в поему проникає мотив Вічності, вічного діяння, боротьби творчої небайдужої особистості. Унаслідок цього переважно зліризована наповненість поеми конкретно обумовлюється філософсько-публіцистичною спрямованістю авторського стилю. А епічність поеми в такому контексті потрактовується як зв’язок ліричного героя з суспільством, із потоком історії. Прозорливість, викриття негативних явищ і занурення в суспільно-філософські глибини задля пошуків нових ідей формують основний пафос цієї поеми та є добре помітними рисами індивідуального поетичного мислення. Можемо стверджувати, що саме поемою “Вогнище” Д.Павличко проголосив початок якісно нового етапу в своїй творчості.

У “Поєдинку” етико-моральна площина авторського мислення надає початково розсудливому, аналітичному вислову виразно романтичного забарвлення. Разом із відчутною ліричністю в творі добре простежується експресивно-рельєфний драматизм. Поет висвітлює дійсність на тлі контрастних переходів, заперечень, в моменти психологічних зламів у свідомості своїх героїв. Поема “Поєдинок” – ідейно поліфонічна (утверджуються ідеали волі, духовної краси, побратимства, готовності до самопожертви).

1980-ті роки не принесли в поемну творчість письменника посутніх змін. Поема Д.Павличка “Князь” (1986) – філософічна. Об’єктом поетичної уваги художника стає державна особа, котра має перебувати в гармонії із соціальним середовищем, відчувати себе часткою свого народу. Унаслідок цього в творі помічаємо віддзеркалення діалектики взаємозв’язків між загальним та особистим. Саме в показові такого зв’язку відбувається синтез різних рівнів: історіософського та суб’єктивного, епічного та ліричного. Філософський аспект поеми закорінений в осмисленні найвищої державної особи як субстанції держави та етносу, що завжди тісно пов’язується з моральним аспектом. Образ князя Ігоря сповнений драматизму людської долі як частки драми буття загалом. У його внутрішньому світі стикаються два протилежні почуття – інтереси держави та власні амбіції. Останні почасти превалюють. Це породжує трагічну колізію в душі героя. Такою перевагою ліричної структури автор досягає синтезу суб’єктивного й об’єктивного.

У третьому розділі – “Жанрово-стильова специфіка та проблематика поем Д.Павличка 1990-х років” – розглянуто жанрово-стильові особливості та проблемні аспекти трьох поем автора, що ввійшли до збірки “Ностальгія” (1998).

Удосконалення життя й людини – наскрізна проблема, яка пронизує всю творчість митця і яскраво звучить, зосібна, в “Ностальгії” – однойменній поемі, що є своєрідною констатацією кардинальних змін у державі. Ця неповторна, “вибухова” поема в аспекті проблематики й стилю – найскладніша у збірці. Тут повною мірою розкриваються почуття автора, виявляється його індивідуальність. Твір не вкладається в звичайні жанрові рамки публіцистично-ліричної (філософсько-ліричної) поеми. Він являє собою широкомасштабну спробу осягнення проблем сучасності – часто брутальної, невиправданої, малозрозумілої, навіть ірраціональної. Це – нова поетична реальність, що кристалізується передусім через своєрідність поемного мислення автора. По суті, “Ностальгія” – саркастична поема-сповідь, що висвітлює морально-етичні проблеми народу, який нещодавно виборов свою незалежність.

Твір порушує насущні внутрішні та зовнішні проблеми держави через ряд риторичних питань морально-етичного плану й гнівно-сповідальні рядки осоромлення, посередництвом філософських максим та історіософських вкраплень. Автор не відмовляється від публіцистичності, що ніколи не була в нього декларативною, від пафосу в оприлюдненні своєї громадянської позиції. Зорієнтованість поетики, філософських роздумів на політично-національні обшири інспірує високу проблемну насиченість, глибинне проникнення в суть речей, обумовлює епічність поеми. Твір цей безсюжетний. Він складається з шести рівнозначних частин, архітектоніка яких визначається самим рухом думки, піднесенням висхідної тези до вищої ідеї вже на новому рівні пізнання. Ідейність твору відтворює всесвітньоісторичну роль непересічних за масштабами та сутністю суспільних перетворень, що здійснювалися в країні. Це спрямовує пафос поеми в річище етико-національної проблематики, через багатоаспектність якої письменник оперує кількома ідейними центрами.

Уже сама назва стимулює до роздумів, до осмислення історіософських питань, буттєво-філософського досвіду. Ураховуючи закладене в заголовку первісне смислове навантаження, що сприймається реципієнтом уже на початку поеми, чи не провідна думка твору окреслюється в таких рядках:

Свобода або смерть – то ностальгія,

То наша вбивча туга за життям,

Що нас вела в століттях, наче мрія,

Навчала нас і рвала серце нам...

У даному контексті ностальгія – ємке, неоднозначне поняття, сповнене і реального, і метафоричного смислу. Із його допомогою автор активізує свідомість читача, намагається пробудити емоційну пам’ять минулого, розкрити невмирущий зв’язок часів, поколінь, відтворити тяжкі, а почасти й ганебні реалії сьогодення.

Пафос твору диктується граничною напругою суперечливих почуттів, щирим несприйняттям аморальності, антилюдяності. Тут же – сарказм підтексту не тільки в осуді манкуртизму, національної безликості,