Життя і творчість Ф. М. Достоєвського

 

Достоєвський, відкидаючи теорію «мистецтва для мистецтва», затверджуючи соціальну цінність мистецтва, у той же час виступав проти «утилітаризму» в естетиці, проти вимог безпосередньої користі в мистецтві, полемізував з Добролюбовым, приписуючи йому цей утилітаризм. Думаючи, що історичний шлях, що пройшла Європа після французької революції 1789, був би згубним для Росії, так само як і впровадження нових буржуазних відносин, негативні риси яких потрясли його під час поїздок по Західній Європі (1862-63), Достоєвський пропагував теорію «грунтовності», у деяких рисах близьку до слов’янофільства. Різко критикуючи порядки кріпосницької Росії, розкладання вищого класу дворянства, ріст нових капіталістичних форм експлуатації, він затверджував, що особливий шлях історичного розвитку Росії допоможе їй уникнути революційних потрясінь, що у Західній Європі привели лише до торжества нелюдських законів капіталізму. «Месіанська» роль Росії у встановленні загального щастя людства можлива лише на шляху зближення дворянства з народом, об’єднання всіх станів під егідою монарха і православної церкви. Торжество етичних норм можливо лише на релігійній основі і шляхом індивідуального морального удосконалювання.

Ці питання ставляться в «Зимових замітках про літні враження» (1863), де викриття західно-європейської буржуазності супроводжується внутрішньою суперечкою з Герценом, і в повісті «Записки з підпілля», де письменник не тільки розкриває індивідуалістичне «підпілля» людської натури, але і полемізує з теорією «розумного егоїзму» Чернишевського. Коло цих проблем поглиблювався і збагачувався в 60-і і 70-і роки в зв’язку з загостренням у Росії суспільств, протиріч і розвитком революційного руху.

Тривала поїздка Достоєвського за кордон (1867-71) зробила його спостерігачем найбільших подій західно-європейського громадського життя – франко-пруської війни, Паризької Комуни 1871, турбуленції в колах російської революційної еміграції, бурхливого розвитку європейського анархізму, очолюваного М. А. Бакуніним. Достоєвський прагнув осмислити захоплення російської молоді революційним народництвом, читав нелегальний «Дзвін», вивчав політичні процеси С. Г. Нечаєва і долгушинців.

Достоєвський був присутній як представник преси на процесі В. І. Засулич (1878), що стріляла у генерела Ф. Ф. Трепова і виправданої судом присяжних. Усі ці події і враження активно харчували художню натуру Достоєвського. Особисте життя його також була повна драматичних колізій.

 

 

У 60-70-і роки Достоєвський створив свої геніальні романи, що стали важливою віхою в історії російської і світової літератури: «Злочин і кара» (1866), «Ідіот» (1868), «Біси» (1871-72), «Підліток» (1875) і «Брати Карамазови» (1879-80). Одночасно Достоєвський продовжував виступати і як публіцист. У 1873-1874 він редагував журнал «Громадянин», що видавався В. П. Мещерським; тоді ж у ньому співробітничав К. П. Побєдоносцев, з яким Достоєвський і далі був близький. У журналі Достоєвський друкував свій «Щоденник письменника», що потім окремими випусками продовжував видавати щомісяця в 1876, 1877, один випуск вийшов у 1880, ще один випуск у 1881. Поряд з міркуваннями на злободенні теми суспільного життя, відгуками і спогадами, що мають першорядне значення для розуміння соціально-політичних і естетичених поглядів Достоєвського, у них поміщено трохи художніх розповідей: «Хлопчик у Христа на ялинці», «Лагідна», «Сон смішної людини» і інші, що займають видне місце у творчій еволюції письменника.

Глибоко реалістично мотивуючи життєві причини виникнення індивідуалістичної психології і бунтарства своїх героїв (Д. І. Писарєв влучно назвав це явище «боротьбою за життя» у статті, присвяченій «Злочину і карі»), Достоєвський бачив у цьому прагнення затвердити цінність людської особистості. Однак письменник страшився наслідків бунту.

Досліджуючи психологію своїх персонажів, їх розбещену індивідуалістичну свідомість, Достоєвський виявляв діалектику переходу людських вчинків у їхню протилежність, він показував, що твердження свободи особи здатно спричинити за собою антигуманістичні дії, що висока мета може бути перекручена різними засобами.

Це нерозв’язане протиріччя виражене глибше всього в образі Івана Карамазова, котрий не може простити суспільству навіть однієї безневинно загубленої дитини й одночасно проповідує гасло «усе дозволено». У злочині, тобто порушенні моральних і суспільних норм, бачить Достоєвський найбільш типовий прояв закону індивідуалістичного самоствердження. Здійснюють убивство Розкольников, Рогожин, кримінал обплутує героїв «Бісів» і «Підлітка»; тема батьковбивства – одна з найважливіших у сюжеті «Братів Карамазових».

Переносячи свої дослідження особистості в область суспільних відносин, Достоєвський бачив у революційному русі своєї епохи лише анархо-індивідуалістичний протест честолюбців. Він побоювався, що в революційній практиці може торжествувати аморальна ідея – ціль виправдує засоби.

В останньому своєму романі Достоєвський знову прагнув створити позитивного героя в особі Альоши Карамазова, що за задумом повинний був стати активним перетворювачем суспільства. Думаючи, що неможлива побудова суспільства на основах науки і розуму, Достоєвський змушує Альошу прийняти ідею бога, як єдину моральну опору людства, а в судженнях його вчителя-старця Зосима, про церкву-державу письменник затверджував соціальну форму виправлення людства.

У той же час Достоєвський бачив, що смиренність і релігійна філософія не можуть усунути суспільну несправедливість і звільнити людство від страждань. Реалістична логіка художніх образів перемогла в романі: бунт Івана Карамазова виявився сильнішим релігійних тез Альоши.

З приводу глави «Російський чернець» Достоєвський писав Побєдоносцеву: «... тріпочу за неї в тім змісті: чи буде вона достатньою відповіддю». Протиріччя Достоєвського виявлялися й у визначенні сутності людські натури, у питанні про те, що переважає в ній – добре чи зле начало.

Всі особливості художньої манери Достоєвського знайшли повне і точне вираження в творчості письменника. Експресивність, напруженість, нервозність мови його добутків відповідала винятковості характерів і динамічності подій. Художнє слово містило цілий згусток думок і почуттів, зупиняючи увагу своєю незвичайністю, гротескністю. Сполучення патетичної ліричної мови з іронічною мовою, задушевні, навіть сентиментальні інтонації, що раптом перебиваються гнівними сатиричними нотами, складають своєрідність мови Достоєвського, що різко відрізняло його від інших письменників. Достоєвський надає героям можливість саморозкриватися в монологах і діалогах, що більш характерно для драматичних жанрів, розрахованих на сценічне втілення. Особливості художньої манери Достоєвського сприяли сценічному втіленню його здобутків.

Протиріччя художнього методу Достоєвського визначили різнорідність його впливу на світову літературу і естетичну думку. Символісти і декаденти односторонньо виділяли ірраціональні і патологічні елементи в його творчості. Експресіоністи училися в Достоєвського його напруженому драматизму, мистецтву психологізму. Гуманістичний антибуржуазний характер реалізму Достоєвського, мистецтво створення інтелектуального роману вплинули на багатьох письменників світу, що по-різному проявилося у творчості С. Цвейга, Ф. Кафки – в Австрії; М. Пруста, Ш. Л. Філіпа, А. Камю – у Франції; О. Уайльда – в Англії; Томаса і Генріха Маннів, Б. Келлермана, Л. Франка, Г. Белля – у Німеччині; Т. Драйзера, Ш. Андерсона – у США; В. М. Гаршина, Л. Н. Андрєєва – у дореволюційній Росії.

Суперечливість світогляду Достоєвського визначила прямо протилежні інтерпретації його діяльності як художника і мислителя. Одна група буржуазних філософів вважала його християнським віровчителем, що проповідував релігійно-містичну тезу про необхідність постраждати за світову провину людства, теорію смиренності і морального удосконалення. З цими поглядами виступали В. В. Розанов, Д. С. Мережковський, Н. А. Бердяєв, Л. Тичин – у Росії, А. Массейна й інші – за рубежем. Інша група буржуазних філософів перетворювала Достоєвського в попередника ніцшеанських ідей, славителя розпаду особистості. Таким малювали його Е. Лукка, Д. Арбан, К. Герман і інші. Велику увагу приділяють творчості Достоєвського представники екзистенціалізму, намагаючись представити Достоєвського, поряд з Кьєркьєгором, своїм ідейним попередником.

У марксистській критиці визнання геніальності Достоєвського як художника супроводжувалося боротьбою проти його реакційних ідей, проти впливу «достоєвщини». У цьому сенсі В. І. Ленін вказав на «архікепського Достоєвського» і підтримав протест М. Горького проти постановки «Бісів» у театрі в роки реакції. Горький у статтях «Замітки про міщанство», «Про карамазовщину» виступав проти Достоєвського як виразника «світового міщанства». У книзі В. Ф. Переверзєва (1912) творчість Достоєвського вперше одержала соціологічне тлумачення.

Після революції в 20-і роки вивчення Достоєвського було дуже активним. Видано повне зібрання художніх творів у 13 томах, почате видання листів у 4 томах. Опубліковано статті А. В. Луначарського, у яких з марксистських позицій охарактеризовані протиріччя світогляду Достоєвського. Друкувалися дослідження А. С. Долиніна, Л. П. Гроссмана, М. М. Бахтіна, В. В. Виноградова, В. Л. Комаровича, А. Г. Цейтліна й інших, видавалися збірники матеріалів і статей, присвячених Достоєвському.

Однак у 30-40-і роки в період культу особистості Сталіна догматизм і авторитарність мислення, що позначилися в радянському літературознавстві, негативно відбилися на вивченні Достоєвського. Різко скоротилася кількість робіт (за 20 років вийшли, книги Н. Ф. Бельчикова, Г. І. Чулкова, В. Я. Кірпотіна і збірник статей). Науковим дослідженням перешкоджали виступи, у яких односторонньо характеризувалася творчість Достоєвського.

Після викриття культу Сталіна відновилося широке вивчення Достоєвського. Вийшли книги В. Б. Шкловського, В. Я. Кірпотіна, В. В. Єрмилова, С. С. Борщевського, М. М. Гуса, Г. М. Фрідлендера, Я. О. Зунделовича, Я. Е. Голосовкера й інших, перевидані роботи Бахтіна й А. С. Долиніна, вийшов збірник статей про Достоєвського, опублікована біографія Достоєвського, написана Л. П. Гроссманом; у 1956-58 вийшло зібрання творів Достоєвського в 10 томах; закінчене 4-томное видання листів Достоєвського.

Помер великий письменник 28 січня 1881 року в Петербурзі.

 

Музей-квартира Ф. М. Достоєвського в Москві

 

 

1. Белинский В. Г., Петербургский сборник. Полн собрание сочинений. – т. 9, М., 1955.

2. Гроссман Л. П. Поэтика Достоевского, М., 1965.

3. Гус М. Идеи и образы Ф. М. Достоев­ского, М., 1962.

4. Долинин А. С. Последние романы Досто­евского. Как создавались «Подросток» и «Братья Карамазовы», М. -Л., 1963.

5. Заидман М. Ф. М. Достоевский в западной литературе. Репринт издания 1911 г. – Одесса, 1988.

6. Кирпотин В. Я. Молодой Достоев­ский, М., 1947.

7. Майков В. Н. Нечто о русской литературе 1846 г. – К., 1961.

8. Мережковский А. Толстой и Достоевский, ч. 1-2, СПБ, 1971-72.

9. Мотылёва Т. Л. Достоевский и мировая литература. – М., 1961.

10. Писарев И. И. Достоевский. Погибшие и погибающие. Собрание сочинений, т. 4, М., 1956.

11. Чулков Г. Как работал Достоевский, М., 1939.